Перед духівникомОтче,
я прогрішився проти неба й проти тебе. Я недостойний більше зватись твоїм
сином. (Лк. 15, 21)
Коли ми вже готові до великого кроку, тоді спішімо до духівника, подивімся на
нього, як на батька, і відкриймо йому своє серце. Щоб наша сповідь була угодна
Богові, вона повинна бути щирою, правдивою, без перебільшень, проникнута
смиренням та страхом Божим. Потрібно мати на увазі, що в священний час сповіді
ми не маємо:
1) просити, щоб священик нас будь-що запитував. Як вже вище говорилося, сповідь
- це не допит; священик не може знати, що ми криємо в своїй душі;
2) переносити відповідальність на інших і повідомляти будь-що про інших людей.
Бо ж дехто мають звичай, замість того щоб сповідатися в своїх гріхах...
сповідати гріхи інших! Звичайно, набагато легше говорити про чужі гріхи або
вважати всіх навколишніх винними у власних падіннях. Преподобний Іоан
Ліствичник радить: "Оголи, оголи свою рану перед лікарем. Не соромся, а
скажи: "Рана моя, Отче, моя власна. Її викликала моя легковажність, і ніщо
інше. Ніхто не винен в моєму гріху, ні людина, ні диявол, ні тіло, ніщо інше,
крім мого недбальства". А преподобний Ісаак Сирін додає: "Не
звинувачуй нікого за який-небудь гріх, але вважай себе самого за все
відповідальним і винним в гріху". Отже, ми повинні взяти всю
відповідальність на себе і уникати самовиправдання і недоговорювання;
3) розповідати великі історії. Ми повинні говорити коротко і конкретно. На
сповіді нема місця для багатослівності, несуттєвих подробиць та описів. Дехто з
нас, сповідаючи свої гріхи, ніби розповідає історію про якусь третю особу, без
співчуття, сокрушення і розкаяння. Така сповідь, без покаяного почуття, нічим
не відрізняється від простої бесіди. Однак бесіда - це одне, а сповідь - інше.
Обговорення деяких тем і проблем може відбуватися в іншому місці й в інший час;
4) сповідатися загальними словами і невизначено. Наприклад: "Я дуже
грішний" або "Я в усіх гріхах грішний" і т. п. Ми повинні
сказати, в чому конкретно ми виявилися негідними любові Божої. Святитель Іоан
Златоуст навчає: "Недостатньо сказати "я грішний", але потрібно
згадати і визнати конкретні гріхи";
5) розповідати про свої добрі справи та неіснуючі чесноти. Ісус Христос каже: "Отак
і ви, як зробите все, що звелено вам, кажіть: Ми слуги непотрібні, виконали те,
що повинні були зробити." (Лк. 17,10). Хіба є якісь добрі справи,
якими ми можемо похвалитися? Адже якщо спробувати побачити глибинні рушійні
сили наших "добрих справ", наших "жертв", які, як нам
здається, ми робимо, і наших "чеснот", яких, як ми вважаємо, в нас
достатньо, то можна засоромитися. Майже все вкрите прихованим егоїзмом,
самозамилуванням, лицемірством. Диявол, знаючи наші смердючі внутрішні
спонукання, анітрошки не противиться багатьом нашим добрим справам і чеснотам.
Єдине, що виправдує згадування про свої вдавані чесноти на сповіді, то це те,
що при цьому буває легше розібратися в прихованих мотивах деяких вчинків,
відкрити та усвідомити глибинні стимули і передумови, які часто знецінюють все
те добре, що ми хочемо зробити. Це не значить, що якщо наші "добрі
діла" підпсовані, то потрібно від них відмовитися. Просто на сповіді є
можливість вникнути в наші спонукання, що допомагає нашим справам бути
чистішими надалі;
6) говорити про гріхи, в яких вже сповідалися, крім, звичайно, тих випадків,
коли ми їх повторюємо. Це своєрідний прояв невір'я, тому що таким чином ми
ставимо під сумнів здійснення Таїнства;
7) нарешті, що-небудь приховувати, тому що тим самим ми сміємося над Таїнством,
але з Богом жартувати не можна (Гал. 6, 7), Всевідаючого Господа
неможливо обдурити.
|
