ВСТУП
«Призначено людині раз народитися і раз померти.
Я ще не народився, а вже зазнав смерті. Різні є хресні дороги, над якими роздумують люди, бо вони з’єднані з Тобою, Христе, знаходять роздуми для свого земного життя, яке через випробовування веде їх до смерті. Зі мною, з мільйонами мені подібних, через нашу спільну долю все інакше. Наше життя закінчилося там, де й почалося – в лоні матері. Христе! Передвічний Сину Отця, будь зі мною на моїй Хресній дорозі, хоч такій короткій, але страшній, і навчи пробачати тим найріднішим – моїм батькам.»

Життя – дорогоцінний Божий дар,
Лиш Він дає – лиш Він забрати може.
Та люди нехтують тим даром, що Ти дав,
За те прости їх і помилуй, Боже.

Ти розпочав колись свій Хресний шлях,
Взяв всіх людей гріхи собі на плечі
І той найтяжчий гріх у всіх віках –
Убивство в лоні матері малечі.

 

Ісусе! Передвічний Син Отця!

Ти ненароджених на Хресній їх дорозі
Не залишай! Будь з ними до кінця!
Самі пройти той жах вони не взмозі.

Від них відрікся цілий білий світ,

Їх рідні матері й батьки вбивають.
Не жити їм щасливих довгих літ,
Про порятунок душі їх волають.

 

Пречиста Діво! В свій небесний рай

Прийми хоч Ти скалічених цих діток!
І заповідь святу «Не убивай!»
Нагадуй повсякчас усьому світу.

Стація 1. Вирок смерті.

«Ісус засуджений на смерть.
Твої дні, Господи, формували Тебе на землі впродовж 33-х років. Ти жив 33 роки, а моє життя почалося лише кілька днів тому. Я ще дуже безпомічний, але я вже є, я живу. Коли співав я пісню Творцеві: « Хвалю Тебе, що створив мене, діла Твої предивні», лікар сказав моїй мамі, що я живу під її серцем. Вона, певно, має бути щаслива. Мамо, чи ти дійсно щаслива? Але моя мама злякалася. Вона не хоче! Не хоче, але ж це не може бути правдою! Мамо! Вона, моя мама, вирішила зробити щось дуже страшне, я це відчуваю. О, Ісусе, Ти сам добровільно приймаєш той вирок смерті. Ти дав згоду на смерть, бо знав, що веде вона до мети – до життя вічного. Мені теж присуджено вирок смерті, тільки він виданий без моєї згоди. Так вирішила моя мама, це вона сказала: «Розіпни». Вирішено викреслити моє безіменне життя з поверхні землі – без мене. Ісусе, оскаржений на ганебну смерть, змилосердися над тими, що видають смертні вироки.»

Ну от і почалось моє життя…

Клітиночка, що ділиться, зростає.
Під серденьком матусі я – дитя,
Хоча вона про те іще й не знає.

 

Я – щастя, я – надія, я – мета,

Я – радість і сльоза твоя, матусю.
А смуток щоб тебе не огортав,
До тебе ніжно-ніжно пригорнуся. 
 

Ти бережи, матусенько, себе,

Бо я тебе люблю, я вже людина!
Яскраве сонце й небо голубе
Благословляють нас у цю годину.

 

Дізнавшись, не радієш – навпаки.
Невже посмієш ти таке зробити?
Я чую, мамо, всі твої думки –
Вони про те, аби мене убити.

Стація 2.Ісус бере хрест.

«Сьогодні моє серце почало битися. Воно буде легенько битися через ціле моє життя. Але серце моєї мами б’ється тривожно. Невже та думка позбутися мене її не покинула? Ні, цього не може бути, бо моя мама є доброю і якщо навіть мене зараз не любить, то потім буде любити , і я її любитиму. Лікар заспокоїв маму, що знає, як зарадити в разі небажаної вагітності, а в кінці сказав : «З нами закон». Христе! Тобі довелося померти при владі римлян, законом яких була смерть на хресті. Моїм хрестом є закон, який дозволяє позбавляти життя ненароджених дітей. Це є закон сучасного розп’яття на хресті.»

Вже моє серденько б’ється,

Не радіє й не сміється.

Я беззвучно гірко плачу,

Бо матусю не побачу.

 

Мила, добра, ніжна, рідна…

Ох, матусю моя бідна!

То невже ж моя провина

В тім, що я – твоя дитина?

 

Я візьму цей хрест, матусю,

Хоч розп’яття я боюся.

Я ж безпомічний, маленький,

Та того бажає ненька…

Стація 3. Перше падіння.

«Я є ще таким малим, а вже падаю, чую, що не здолаю того переляку непевності. Що далі? Моя мама вночі не спить, тільки плаче у подушку так тихенько, щоб ніхто не чув. Я нічого не вигадую, я чую її схлипування, ридання. Моїм хрестом є твої сльози, мамо. Я вже не можу це терпіти. Падаю на зорі мого життя, коли росту з секунди на секунду. Я вже майже бачу, хоч довкола мене темно, але це моя радість. Я так мрію побачити сонячне світло, послухати спів пташок, а що най головніше – я хочу побачити свою маму. Мамо, як ти виглядаєш? Ісусе, дай силу усім матерям повстати з падіння в злій думці проти життя ненародженої дитини через твій біль піднятися під тягарем хреста.»

Я росту, хоч непотрібний,
Ні для кого я не рідний.
Скоро серце моє вирвуть,
В небуття лечу, у прірву.

Я вже маю оченята…
Подивитися б на тата,
Може б, душу скам’янілу
Мої очі відігріли.

Та навколо мене темно,
І зростаю я даремно.
Всі чекають ту годину,
Коли я навіки згину.

Стація 4. Зустріч з мамою.

«Тепер, на Хресній дорозі, зустріч з Матір’ю є для Тебе, Ісусе, підтримкою. Вона є поруч з Тобою, іде по Хресній дорозі, з Тобою терпить. А моя мама? Чи була вона колись зі мною? Ніколи. Не була зі мною в хвилину, коли зачала мене, бо не була сповненою свідомості і бажанням мати дитину. Не дала своєї згоди на початок нового життя, так, як це зробила Твоя Мати. Моя мама зустрілась зі мною і відкинула мене. Не хоче, щоб ми були разом. Але чому? Невже я є гіршим від тисячі інших дітей? Невже я не маю права на життя? Ні, маю таке право, його дав мені сам Бог. Мамо! Невже я ніколи не зможу сказати тобі це слово? Ніколи не обніму тебе своїми маленькими рученятами, ніколи не пригорнусь до тебе? Невже ніколи не загляну в твої очі? Мати Христова! Проси про милосердя до всіх матерів, які підіймають руку на своїх дітей.»

Ісусе! Коли ніс свій хрест тяжкий,
Скатований, осміяний юрбою,
Увесь Твій шлях, усі Твої стежки
Пройшла Твоя матуся за Тобою.

А матінка моя – немов чужа,
Вона зі мною знатися не хоче
І ріже мою душу без ножа…
Яка ж вона? Які у неї очі?

Якби ж вона дозволила мені
Прийти у світ, любов їй дарувати.
Вона ж у вічнім непробуднім сні
Намірилась мене заколисати.

Стація 5. Допомога людини.

На початку Твого земного життя прийшов до Тебе, Ісусе, справедливий чоловік роду Давида – Йосип. Тепер на Хресній дорозі приходить Тобі на допомогу Симеон, чоловік з Киринеї. На початку моєї Хресної дороги стає мій батько. Ні, не тому, щоб допомогти мені. Мій батько не проявив себе як чоловік справедливий, коли моя мама сказала йому, що я існую. Відповів, що це його не стосується, що він не хоче дитини. Як боляче ці слова відбилися в моєму крихітному серці. І знову, чому? Чому інші батьки з нетерпінням чекають на народження своєї дитини, а мої ні? Чим я завинив перед ними? Лише тим, що живу. О, Ісусе, уже з перших днів життя, я несу хрест і його мені дали моя мама і мій тато. Чи це справедливо?

Коли вже Ти, Христе, упав із ніг,
Бо хрест тяжкий давив побите тіло,
Тобі лиш Киринеєць допоміг.
А от яка б людина захотіла

Допомогти найтяжчий хрест нести

Приреченому Божому дитяті.
Такої порожнечі, самоти
Й дорослому нелегко подолати.

Ні матінка, ні татко – а ніхто
Мого хреста зі мною не розділить,
І загинаюсь я під тим хрестом,
Як паросток, що в’яне недозрілий

Стація 6. Співчуття.

Поглянь на лице Господа Ісуса як воно страшно виглядає. Краса неба засушена немилою поволокою ран, крові, поту і сліз. Одна невіста на ім'я Вероніка приступила до Ісуса, зняла свою хустку, яку носила після звичаю єврейських невіст, склала її втроє і обтерла Ісусове лице. І я маю свою Вероніку – це подруга моєї матері. Тоді, коли моя мама намагалася заглушити голос совісті, добрий Бог поставив на її шляху подругу, яка відразу зрозуміла ситуацію, усвідомила, на краю якої прірви стоїть моя мама. Ця добра жінка намагалася пробудити її гідність і дар материнства, казала, що я без сумніву від зачаття є людиною, яку Бог довірив їй, як матері. І в мене зародилася надія, що моя мама зрозуміє, прокинеться від страшного сну, усвідомить свою помилку і дозволить мені жити. Я повний вдячності тій моїй Вероніці, що захистила мою людську гідність і право на життя. О Ісусе, допомагай усім тим, що захищають життя кожної людини, а особливо таких беззахисних дітей, як я.

Ісусе! Ніс Ти хрест гріхів і зла
За всіх людей, за кроком крок до смерти.
До Тебе Вероніка підійшла,
Щоб Піт та Кров з лиця Твого утерти.

Я теж пізнав людського співчуття,
Коли моїй матусі говорили,
Що я – не просто плід, що я – дитя
І радили, аби мене не вбила.

Який слабкий надії промінець!
І все ж він був на тій страшній дорозі,
Де з самого початку був кінець,
Йому протистояти я не в змозі

Стація 7. Друге падіння.

Господь Ісус бере від Семеона знову хрест на свої рамена і його несе. Сили покидають Ісуса, він заточується, мліє і впадає другий раз під хрестом. Цей упадок був важчий ніж перший. Дерево хреста дуже придавило Спасителя. Я також досвідчую біль удару другого падіння. Я усвідомлюю, що саме я є тією страшною реальністю, від якої моя мама хоче будь-якою ціною звільнитися, звільнитися ціною моєї смерті, смерті своєї дитини. Але чи вона зможе колись забути про це? Ні. Навіть час їй не допоможе, хоч говорять, що час лікує рани. Вона уже зараз, знову і знову, сама собі доказує, що я ще не є дитиною, що я ще не людина. То ким я є? Ким була вона, коли носила її під серцем її мама, моя бабуся? Ким є ті всі, котрі беруть початок дороги свого життя під серцем матері? Ким же вони є? Як глибоко ти помиляєшся, мама! А я так жалію, що не можеш мене почути, що не знаєш, що я здогадуюся про твої наміри. Плануючи моє знищення, чи могла б ти споглянути в мої очі? Тільки Ти мене знаєш, Боже, тільки Ти мене кохаєш, бо найрідніші мені люди мають каміння серця. Ісусе, через біль падіння прошу Тебе за усіх багатодітних батьків, усіх тих, хто з любов'ю прийняв Твій дар – дітей і дозволив їм жити.

Що крок – то краплі крові, дикий біль…
Без сил, Ісусе падаєш Ти вдруге.
Я ж хоч нікуди і не йду звідсіль –
Чекаю в лоні матері наруги.

Моя Голгофа, матінко, - це ти,
А наміри твої – моє падіння.
Тобі й самій ніколи не втекти,
Твоя Голгофа – докори сумління.

А знаєш, мамо, може, саме я
Колись би мав зігріти твою старість.
Я – гордість ненароджена твоя,
Приречена на смерть надія й радість.

Стація 8. Плач жінок

Серед криків, лайки, наруги і шуму на хресній дорозі почувся плач, голосіння і велика журба. По обличчях жінок текли сльози. Ісус сприймає їх співчуття. Той їхній плач не є Йому байдужий, але Він заспокоює жінок кажучи аби не плакали над ним, але самі над собою та над своїми дітьми плакали. І до тебе, моя мамо, скеровує Ісус ці слова: «Плач над собою та над своїми дітьми». Зараз ти не хочеш зрозуміти, ти завзято хочеш позбутися тягаря – мене, своєї дитини. Але прийде час, коли усвідомиш, яке велике і непоправне зло вчинила, та буде вже пізно, бо мене тобі ніхто не поверне. А може, саме мені судилося подати тобі на старості склянку води та піклуватися про тебе? Чи про це ти подумала? Прийде час, і прийде він досить швидко, коли ти сама потребуватимеш любові, будеш такою ж безпорадною, як я тепер, бо молоді роки швидко проминуть і сама ти помітиш, як у волосі появиться сивина. Не бажаючи поділитися своєю любов'ю зі мною тепер, пізніше не отримаєш в замін нічого. Залишиться лише гіркі спогади та пустка.
А я так хочу жити! Тату, мамо! Дозвольте мені жити, почуйте крик свого немовляти. Ісусе, дай благодать щирого жалю навернення і покаяння для усіх тих, хто допустився цього нелюдського злочину.

Коли ти йшов, Ісусе, то жінки
До Тебе підійшли з плачем юрбою.
І Ти промовив їм свої думки:
«Ви плачте, але плачте над собою»

Я над собою плачу день і ніч,
Бо більш ніхто за мною не заплаче.
Моїх батьків заплаканих облич
В своїм житті короткім не побачу.

Вони мене без сліз і без жалю
Убити хочуть, лиш про те і мріють.
Та я їх, Боже, все одно люблю,
Вони колись покаються – я вірю.

Стація 9.Третє падіння

Сили вже зовсім покинули Ісуса. Вже далі не може йти, а не те щоб нести на собі такий тяжкий тягар. І знову падає під хрестом. Обступили Його фарисеї і налякалися. Може, їм Його жаль? Та ні, вони до нього не мають а ні крихти жаль, їм лише жаль стало що не будуть бачити, як він конає на хресті… Тепер я знаю, що уже ніхто і ніщо мені не допоможе. Моя смерть близько. Визначено сьогоднішній день, третя година. Усе на ту годину приготовлено. Батько розрахувався з лікарем, який має мене вбити, купив мамі квіти. А вона, моя мама, ніби повеселіла. Тепер лише турбується про себе, щоб для неї все закінчилося добре. Про моє страшне майбутнє, про мою смерть за кілька годин, про мій біль і німий крик ніхто не хоче навіть подумати. Вони, мої батьки, не планували години мого зачаття, але спланували годину моєї смерті. Я так боюся терпіння. Ісусе! Божественний Спасителю, пробуди совість всіх тих, хто призвичаївся до зла і зло називає добром.

І ще одне Твоє, Христе, падіння…
І ще одне моє – промінчик згас.
Не залишилось жодної надії,
Вже визначено мій останній час.

Моя матуся вже не схаменеться,
Мене для неї не було й нема.
Що їй моє падіння так минеться,
Нехай не сподівається дарма.

Вона уб'є мене в своєму лоні,
Вже миють руки лікарі кати.
Її ж душа залишиться в полоні,
З якого їй ніколи не втекти.

Стація 10. Зривання одягу.

"Придивляюся уважно до нового стану Твоєї муки, Господи! Здирання з тебе одягу причинило подвійний біль - перший, фізичний. Відкрилися рани, до яких присохла закривавлена одежа. А другий - моральний, насміхання з людської гідності. Усе це не мало жодного значення для вояків, які в такій ситуації могли на безборонній людині вилити свою злобу, ненависть. Господи, і мене трактують так само. Моя мама каже, що якби я не народився, то погіршив би фінансовий стан та добробут. Батько трактує мене як перешкоду на шляху до його службового росту - кар'єри. Лікар, який буде робити аборт, знає, що добре заробить. Всі вони бачать вигоду, їх совість мовчить навіть в ситуації, коли стоять перед мордуванням людини, мордуванням своєї власної дитини. Тепер вони знімають з себе маску людяності, так, бо це саме маска, і відкривають свої власні обличчя. Я уже не вірю, що ці люди здатні на любов. Ісусе, дай благодать прозріння тим, які за усяку ціну прагнуть особистої вигоди - навіть за ціну смерті власної дитини..."

Все ближче до останньої межі...
Ісуса одяг, весь просяклий кров'ю,
Здирають вояки. Гріхи чужі
Спокутує Він з болем і з любов'ю.

І з мене зараз одяг мій зірвуть -
Плаценту, у якій я мав зростати.
І тільце безпорадне розітнуть,
Щоб легше з лона матері дістати.

Я відчуваю - боляче і їй,
Та все ж не хоче від гріха звертати.
Не стихне, мамо, цей нестерпний біль,
Тобі з ним жити, а мені вмирати...

Стація 11. Прибиття до хреста

Терпіння, і моя смерть відбувається згідно з правом. Правом, яке установили самі люди. Усі ці права ведуть лише на хрест, з усіх них повстає хрест. Чи життя, котре тепер знищується, не нагадує хресної дороги та хресної смерті? І мені без різниці яку назву дадуть для заспокоєння самопочуття: «операція», «переривання вагітності». Знаю лише одне: я мушу померти, мене чекає смерть. Страшна смерть в нелюдських тортурах зі свідомістю, що всі чекають, коли я нарешті зникну з цього світу. Ісусе, котрий через смерть на хресті визволяє і з'єднує родини, вчини щоб право мордування зникло з поверхні землі.

Ісуса прибивають до хреста.
Ще більш зростають нестерпимі муки
Бліді, від болю скусані уста,
Пронизані цвяхами ноги й руки.

Щораз, в собі вбиваючи маля,
В своїй душі вбиваємо Ісуса.
Гріхом кривавим скроплена земля,
І ті гріхи примножує спокуса.

Дитя моє! Мені не стало сил,
Щоб зберегти життя твоє тендітне.
Не буде моря для твоїх вітрил,
Твоя весна ніколи не розквітне.

Мій біль, мій сум, прибитий до хреста,
Ганебний гріх, тяжка моя провина.
Не перепишеш з чистого листа
Життя, убивши донечку чи сина.

Стація 12.Смерть.

Христе, Ти, підвішений над землею з хреста, побачив свою Матір і учня, який стояв біля Неї і розпочав той дивний діалог, в якому виразив свою волю: «Жінко, ось Син Твій», «Ось Матір Твоя». Ці слова додали сили новому материнству і новому синівству. Марія приймає нас усіх за своїх дітей, як прийняла Твого улюбленого учня Йоана. Чи і я, Господи, буду Її дитиною? Христе, конаючий на хресті, котрі з Твоїх слів мають бути моєю дійсністю: «Боже мій, Боже мій, чому мене покинув? Отче, в Твої руки віддаю Духа мого»? Мамо, я помираю, покидаю цей світ, так і не побачивши його. Я помираю, бо ти так хочеш, але волаю до Бога: «Боже милосердний, зглянься над моєю мамою, пробач моїй мамі, бо не знає, що робить». О Мати страждаюча, будь Матір’ю особливої чуйності і любові до дітей небажаних, для дітей відкинутих, для дітей з будинків малюка, дітей, які не пізнали батьківської любові від своїх батьків.

Ісус зробив в житті останній крок,
І зупинилось Найсвятіше Серце.
Чи зрозуміє людство цей урок?
Щоб тільки не дарма стерпів Він все це.

Помер Він і за мій найтяжчий гріх,
За те дитя, що я не народила.
Не виправдання – вказувать на всіх,
Що всі вбивають – от і я убила.

Не виправдання – говорить собі,
Що іншого я вибору не мала.
Замість полегшення – душа в журбі…
Мене за те й саму убити мало…

Стація 13. Зняття з хреста.

Тепер моє тіло справді не нагадує людини. Мамо, ти хотіла побачити мене мертвим, то ж подивися, не відвертай погляду від мого мертвого, пошматованого тіла. Лікар, щоб упевнитися, що по частинці видер мене цілком з-під серця моєї матері, старанно укладає всі частинки мого тіла: пошматовані ноженята та рученята, видерте серце, відірвану голову. А ти дивися, дивися на свою дитину, яку ти вбила. Може, цей страшний вигляд промовить до тебе. По кому передзвін? Невже його ніхто не чує? Невже не чути поминального дзвону по тих хто відходить? Невже у мертвій тиші цього мовчання не чути голосу тривоги і перестороги? Спаси! Спаси ненароджене, аби спасти себе самого, щоб самому не вмерти морально. Знищуючи без розголосу людей ненароджених, ми самі стаємо суспільством мертвих людей. Пам'ятаймо слова Христа: «все, що вчинили одному з найменших братів моїх, Мені вчинили». Власне, це вони, ці найменші, осудять нас колись іменем Христа. Мати страждаюча, будь з тими, які в смерті зазнали тяжких тортур. Огорни молитвою тих, хто залишається в тіні смерті – гріхові.

Зняли Ісуса мертвого з хреста,
Де Він терпів страшні, нелюдські муки,
Цей шлях обрав свідомо неспроста,
Все людство взяв тим самим на поруки.

А я – людина грішна і лиха,
І в світі ще таких, як я – без ліку
Я не зніму з хреста свого гріха,
Мені тепер той хрест нести до віку.

Як часто легковажимо життям:
ьогодні – насолода, завтра – плата,
Чи не занадто дорога – дитя,
Що мало в лоні матері вмирати?

 

Стація 14. Гріб

Господи, Ісусе, знайшлися люди, які не залишили Тебе і після смерті. Йосип з Ариматеї і Никодим доклали всіх зусиль, щоб спасти Твоє тіло, вкласти Тебе до гробу. Ти хоч є Сином Божим, але на землі мав як людина своє місце народження, життя та смерті. Я не маю місця народження, бо знайшов смерть у лоні матері, а частинки мого тіла викинули геть на смітник. Я не маю навіть могили. Тіло моє знищене абсолютно, не залишилося жодного сліду. Залишається тільки безвинно пролита кров, яка голосно взиває до Бога із землі. Залишається смуток, почуття провини і похмуре обличчя сучасної людини, яка чинить зло. Залишаються докори совісті, приречене серце, яке ставить знак рівності між добром і злом. А ця рівність між добром і злом є смертю душі. О, Ісусе, борони всіх від вічної смерті.