Алея Пам'яті у Джублику  на честь священиків, священномучеників, мучеників, ісповідників Мукачівської Греко-католицької Єпархії.

 

ГРЕКО-КАТОЛИЦЬКА ЦЕРКВА У ЗАКАРПАТТІ

Початки християнства на нинішній території Закарпаття сягають до Кирило-Мефодіївських часів (друга половина ІХ ст.), хоча яких-небудь переконливих даних про ці історичні події немає.
Наші предки прийняли християнство візантійського обряду ще до розділення Церкви у 1054 р. Повне усвідомлення розколу у нашому краї сталося набагато пізніше, при цьому завжди існувало бажання відновити  повну єдність Церкви. Це й відбулося 24 квітня 1646 року в каплиці Ужгородського замку, де під проводом Партенія Петровича, який згодом став Мукачівським єпископом, 63 священики засвідчили єдність з Вселенською Церквою. Осередком Мукачівської єпархії протягом багатьох століть був Мукачівський монастир на Чернечій горі. Згадки про перших єпископів, які проживали в цьому монастирі, датуються ХV ст. (Грамота угорського короля Матяша Гуняді з 1458 року). 19 вересня 1771 року Папа Климент ХІV буллою "Eximia Regalium Principium" канонічно створив Мукачівську єпархію. До знаменних подій цього історичного періоду потрібно віднести також те, що замість назви Унійна Церква, на прохання єпископів Віденського синоду (1773 р.), була запроваджена назва  "Греко-католицька Церква". Наприкінці ХVІІІ ст. сталося і переміщення осередку єпархії з м. Мукачево до м. Ужгород.

Канонічне створення Мукачівської єпархії сприяло розвитку релігійно-культурного життя не тільки нашого краю, а й навколишніх країн. Вона стала колискою, з якої утворились нові єпархії: Крижавецька (1777 р.), Пряшівська (1818 р.), Гайдудорогська (1912 р.). Тим часом за океан почали дедалі більше емігрувати вихідці з Мукачівської єпархії. Апостольська Столиця створила для них в Сполучених Штатах Америки візантійську митрополію в Піттсбурзі (1969 р.) з підлеглими їй єпархіями - Пасейською (1963 р.), Пармською (1969 р.) та Ван-Нуйською (1981 р.).

Важким був для єпархії період переслідування з боку комуністичної влади у 1949-1989 рр., основна мета якого - знищення релігійної свідомості населення у підніжжі Карпат. Мукачівська греко-католицька єпархія, незважаючи на жорстокі переслідування, продовжувала діяти підпільно завдяки добре організованій праці священиків і вірників, поки її не було легалізовано 20 листопада 1989 року.

Невмирущим зразком героїчної вірності в цей період була мученицька смерть єпископаТеодора Ромжі, який став символом. опору здійснення планів ліквідації Греко-католицької Церкви та багатьох мучеників-сповідників з лав духовенства та мирян.

Під час підпілля єпархією керував Капітулярний вікарій Микола Мурані (до1979р.), а після його смерті уся відповідальність за підпільну Мукачівську єпархію зі своїми труднощами і проблемами лягла на плечі підпільно висвяченого 24серпня 1978 року єпископа Іоанна Семедія, який керував єпархією і після її легалізації у 1989 р.

12 листопада 2002 року Вселенський Архієрей Іоанн Павло ІІ призначив Апостольським Адміністратором Мукачівської єпархії Його Преосвященство Кир Мілана Шашіка СМ.

Священики, священномученики, мученики, ісповідники Мукачівської Греко-католицької Єпархії

 За радянської влади з 1945 р. по 1952 р. було заарештовано і вивезено в табори 127 греко-католицьких священиків, з них четверо - розстріляно (Демяновича Петра та Фенцика Степана - в Ужгородській тюрмі, Дулишковича Віктора - у Караганді, Чейпеша Івана - у Воркуті), 20 священиків померло в таборах і тюрмах. Нині ведеться підготовка до беатифікації (проголошення Блаженними) єпископів Олександра Хіри, Петра Ороса, ієромонаха Йосипа Завадяка та інших.

Народився 14 квітня 1911 року в с. Великий Бичків на Закарпатті у бідній, але глибоко релігійній сім'ї. Був дев'ятою дитиною Павла Ромжі та Марії Семак.

Початкову освіту отримав у Великобичківській народній школі, згодом навчався у Хустській гімназії (1922-1930 рр.).

Наприкінці жовтня 1930 року прибув на навчання до Риму в колегію Германікум-Гунгарікум, але восени 1934 p. перейшов у колегію Руссікум. Свої філософсько-богословські знання Теодор отримав у Папському Григоріянському Університеті.

25 грудня 1935 року отримав дияконські свячення, а 25 грудня 1936 року в церкві св. Антонія російський католицький єпископ Олександр (Євреїнов) рукопоклав його у сан священика. Отримавши ліцензіат у червні 1937 року, о. Теодор повернувся додому.

Душпастирська діяльність о. Теодора розпочалася 10 березня 1938 pоку, коли він дістав від єпископа призначення на обслуговування вірників сіл Нижній Бистрий та Березове. Його діяльність не була легкою. Наприкінці літа 1939 року єпископ Олександр Стойка направляє о. Теодора в Ужгородську богословську семінарію для виконання функцій отця-духівника та викладача філософії. Про його діяльність в семінарії збереглися хороші спогади.

У вересні 1944 року Апостольський Престол призначив Теодора на єпископський трон. Єпископська хіротонія відбулася в Ужгородському катедральному соборі 24 вересня 1944 року.

Єпископське служіння преосвященного Теодора було коротким, але кожна хвилина архіпастирської діяльності була насичена любов'ю до Христа, до Його Церкви та піклуванням про те, щоб у вірниках і священиках єпархії підтримати той бадьорий і безстрашний дух вірності Католицькій Церкві. У чому був секрет його сили? На це дає нам відповідь його гасло, яке знаходиться на пам'ятній іконі в честь його єпископської хіротонії: "Возлюблю Тя, Господи, кріпосте моя. Господь - утвержденіє моє, і прибіжище моє" (Пс.17,2; Літ. Іоанна Золотоустого). Ісус був тим, кого він полюбив понад усе. Він був кріпостю його волі у боротьбі з безбожниками, твердинею, яка дала вірі непохитну основу, та прихистком у важкі хвилини земного мандрування до Вічного Життя.

Керівники безбожної влади, спостерігаючи непохитність владики, вирішили знищити його фізично. Вранці 27 жовтня 1947 року НКВС організував на нього замах поблизу с. Іванівці, у результаті якого преосвященного Теодора й осіб, які його супроводжували, було важко поранено. Але завдяки Божому провидінню їх терміново доставлено в мукачівську лікарню. Кров мученика скропила землю Закарпаття, щоб  "дерево Церкви", яке росте на ній, принесло плоди. П'ять днів провів владика у лікарні в терпіннях і болях, але з його уст не можна було почути нарікання, а лише слова: "Терпіти і проливати кров за Христа, за віру, за Католицьку Церкву - це велика ласка, велика честь".

1 листопада 1947 року після півночі серце Теодора, внаслідок отруєння, зробило останній удар, проголошуючи: "Вмерти за Христа - це вічно жити".

Похорон владики Теодора відбувся у вівторок, 4 листопада. Свого архієрея ховала осиротіла Мукачівська єпархія, в глибокому смутку співаючи слова "Блаженств".

27 червня 2001 року у м. Львові Святійший Отець Іоанн Павло ІІ під час Божественної Літургії проголосив священномученика Теодора блаженним. День пошанування пам'яті священно- мученика Теодора (Ромжі) - 1 листопада.

28 червня 2003 року святі мощі Блаженного Теодора були врочисто перенесені і покладені в Ужгородському катедральному соборі.

---

---

Слуга Божий отець Петро Орос

  (14.07.1917 – 28.08.1953)

Слуга Божий Петро Орос народився 14 липня 1917 р. у с. Бірі (Угорщина) в сім’ї греко-католицького священика. У 1919 р. родина переїжджає на Закарпаття. 1937 р. вступає до Ужгородської духовної семінарії. 28 червня 1942 р. прийняв єрейські свячення. Свою душпастирську діяльність розпочав помічним священиком у с. Великі Ком’яти Виноградівського р-ну. Владика Теодор Ромжа 19 грудня 1944 р., за свідченням о.Стефана Бендаса, таємно висвятив його на єпископа. 1946 р. призначений на вільну парохію у с. Білки Іршавського р-ну.

 У 1948 р. місцеві органи влади вдаються до різних методів впливу, щоб схилити отця Петра на перехід до російського православ’я. Йому, як і всім іншим священикам, які не поступилися своїми переконаннями, заборонили виконувати душпастирську роботу. Але він залишився вірним своєму покликанню, продовжував підпільно зі своїми олтарними братами оо. Іваном Маргітичем, Іваном Романом та Іваном Ченгері таємно обслуговували греко-католицьких вірників Іршавщини й Виноградівщини.

Непокірність священика дратувала можновладців. На початку 1953 р. його заарештували й відправили до Ужгорода, у слідчий ізолятор КДБ, де він перебував під арештом понад два тижні. Влітку 1953 р. поблизу Імстичівського мосту міліціонер намагався заарештувати отця Петра, але йому пощастило зникнути між верболозом. У постійній небезпеці, без відпочинку, сну та надійного притулку для отця Петра наближався трагічний день мученицької смерті.

Увечері 27 серпня 1953 р. напередодні празника Успіння Пресвятої Богородиці в с. Великі Ком’яти він відслужив велелюдну Святу Літургію, сповідав, причащав. Наступного дня вирушив пішки на залізничну станцію в с. Сільце. Тут його заарештував міліціонер і повів у напрямку с. Заріччя. Поблизу хреста пролунали два постріли – о. Петра було вбито. Тіло розстріляного відвезли до моргу Іршавської лікарні, через кілька днів потай від людей закопали між терням поблизу с. Кам’янське Іршавського р-ну. Пізніше останки відкопали працівники міліції та КДБ і вивезли в напрямку Іршави.

39 років місце поховання отця Петра зберігалось у найсуворішій таємниці. Тільки після легалізації Греко-католицької Церкви знайшлися очевидці, які під присягою розказали правдиву історію тих трагічних днів. 28 липня 1992 р. колишній начальник КПЗ Іршавського РВВС згодився дати свідчення і показав міліцейський гараж, де було закопане тіло. Після ексгумації і проведеної експертизи 23 серпня 1992 р. відбулося перепоховання тлінних останків отця Петра Ороса зі всіми почестями, які належать його сану. Наступного дня відбувся архієрейський похорон. Мощі поклали у каплиці поблизу церкви у с. Білки.

Мученицька смерть отця Петра Ороса була вінцем його повного чеснот і святості життя, нагородою відданої душпастирської роботи. Вірники глибоко поважали і від усього серця любили свого духовного отця, який у важкі часи переслідувань був із ними, був їх потіхою, добрим і дбайливим пастирем. Він своїм життям підтвердив слова Спасителя: „Добрий пастир душу свою віддає за вівці”. 

ЄПИСКОП МАРГІТИЧ  ІВАН

Народився 4 лютого 1921 року у с. Велика Чингава  (нині с. Боржавське) Виноградівського району в сім'ї хлібороба Антона Маргітича.

У 1946 р. закінчив Ужгородську духовну академію, а 18 серпня був висвячений на священика. Він ревно виконував священицькі обов’язки в Успенському храмі м. Рахів. Після багатьох невдалих спроб примусити зрадити свою віру 5 березня 1951 року о. Івана було заарештовано та відправлено в табори Гулагу в м. Омськ. Там він перебував до 6 вересня 1955 року. Отець Іван був звільнений і повернувся на Батьківщину. Генеральна прокуратура реабілітувала його в січні 1992 року.

Отець Іван Маргітич, виконуючи пастирську роботу в підпіллі, завжди підтримував зв'язки зі священиками і єпископами Мукачівської, Львівської та Івано-Франківської єпархій. У 80-х роках брав активну участь у боротьбі за легалізацію і реабілітацію Греко-католицької Церкви як член комітету її захисту. У 1987 році був учасником першої делегації УГКЦ (м. Москва).

ЄПИСКОП ХІРА ОЛЕКСАНДР

Викладач духовної семінарії, радник єпископської Консисторії, папський капелан, канонік, папський прелат і таємно висвячений єпископ.

Народився 17 січня 1897 року в багатодітній сім'ї сільського греко-католицького священика Корнелія Хіри у с. Вільхівці Тячівського району. Закінчив Мараморош-Сигетську католицьку семінарію. Як відмінник, був направлений на навчання до Будапештського католицького інституту (теологічний факультет) ім. Петра Позмання. Після його закінчення 19 грудня 1920 року був возведений у духовний сан і рукопокладений на священика єпископом Мукачівської греко-католицької єпархії Антоном Паппом.

10 лютого 1949 року заарештований і був засуджений на 25 років. Звільнений у вересні 1956 року. Повторно засуджений в 1957 році із забороною проживати в Україні і висланий в Караганду. Але, щоразу приїжджаючи на Закарпаття, владика Олександр підпільно висвятив 35 священиків і трьох єпископів. Перебуваючи на засланні, Олександр Хіра продовжував свою душпастирську діяльність. Люди приходили з далеких місць, долаючи сотні кілометрів, щоб дістати святе Причастя та благословення владики.

До кінця своїх днів єпископу не дозволяли повернутися на Батьківщину. 23 травня 1983 року перестало битися полум'яне серце одного із вірних синів нашої Церкви - єпископа Олександра Хіри. Помер владика на засланні (м. Караганда) в колі вірників обох католицьких обрядів, у пам’яті яких залишився як свята людина.