Неділя
19.02.2017
12:47
weather.in.ua - погода в Україні - прогноз погоди в Україні на 3 та 5 днів
 

Категорії розділу
Пожертва щоб без реклами
Чи вартує цей сайт Вашої допомоги
Всього відповідей: 129


До початку залишилося
Пошук
Наше опитування
Чи вартує цей сайт Вашої допомоги
Всього відповідей: 129
Друзі сайту Джублика

Колядує Україна

Диспетчер курортів Закарпаття

Християнський календар

Молитва - могутній засіб спасіння!

Ukrainian Catholic - Traditionalist


Яндекс.Метрика
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0


Джублик в Закарпатті 

Боже Милосердя. Перший зошит ВСТУП У МОНАСТИР

Перший зошит
ВСТУП У МОНАСТИР
Варшава, 1 серпня 1925 року

Ласку покликання до чернечого життя я відчувала з семилітнього віку. Тоді я вперше почула в душі голос Божий, тобто запрошення до досконалішого життя. Але не завжди я дослухалася до нього. Я не зустріла нікого, хто би мені ці речі розтлумачив.

Коли мені було вісімнадцять років, я звернулась до батьків із наполегливим проханням – дозволити мені вступити в монастир. Батьки рішуче відмовили. Після цього, не звертаючи жодної уваги на голос ласки, я віддалася марноті життя, хоча душа моя ні в чому не знаходила задоволення. Неустанний поклик ласки був для мене великою мукою, яку я намагалася заглушити в розвагах. Внутрішньо я уникала Бога і всією душею схилялась до створінь. Однак в душі перемогла таки ласка Божа.

Була я якось з однією із своїх сестер на балу. В той час, як усі приємно забавлялись, моя душа зазнавала внутрішніх страждань. Як тільки я почала танцювати, раптом побачила біля себе Ісуса, змученого, оголеного з шат, цілого пораненого, який промовив такі слова: "Доки Я тобі терпітиму і доки ти ошукуватимеш Мене?". В ту мить змовкла чарівна музика, зникло з-перед моїх очей усе товариство, а залишилися Ісус і я... Я присіла біля своєї дорогої сестри, приховуючи за удаваним болем голови все те, що відбулося у моїй душі. Невдовзі я потайки покинула товариство, сестру й попрямувала до кафедрального собору св. Станіслава Костки.

...Світало. Людей у соборі було мало. Не звертаючи уваги на те, що діялося довкола, я впала хрестом перед Найсвятішими Тайнами і просила Господа, аби Він зволив вказати мені, що ж маю робити далі. Отоді й почула слова: "Негайно їдь у Варшаву, там вступиш у монастир".

Я підвелася, прийшла додому й полагодила нагальні справи. Наскільки могла, звірилася сестрі у тому, що діялося в душі, попросила її попрощатися з батьками. І так – без нічого, в одній сукні, – я приїхала у Варшаву.

Коли вийшла з поїзда і побачила, як кожен поспішає у своїх справах, мене охопив страх: що маю робити, куди звернутись, адже немає нікого знайомого? І тоді я звернулась до Матері Божої: "Веди мене, Маріє, керуй мною". Одразу ж почула в душі відповідь, щоби я виїхала за місто в одне село, де знайду безпечний нічліг. Я так і вчинила. Все відбулося так, як вказала мені Божа Матір.

Наступного дня ранесенько я приїхала в місто, зайшла до першого ж костелу й почала молитися та просити Бога явити мені Свою волю. Служби Божі змінювали одна одну. Під час однієї з них я почула такі слова: "Йди до того священика і все йому розкажи. Він тобі порадить, що маєш робити далі".

Після закінчення Служби Божої я зайшла до захристії, розповіла про все і попросила підказати, до якого монастиря вступити. Спочатку священик здивувався, але радив мені дуже вірити в те, що Бог розпорядиться мною і надалі. "Поки що, – -сказав, – відішлю тебе до однієї побожної жінки, в якої ти можеш зупинитися, доки не вступиш у монастир. Та жінка прийняла мене доброзичливо. Тим часом я шукала монастир, проте до якої би фірти (вхід в монастир) не застукала, скрізь мені відмовляли. Серце стислося від болю, і я промовила до Господа Ісуса: "Допоможи мені, не залишай мене саму". Нарешті я постукала у фірту монастиря згромадження Матері Божої Милосердя. Вийшла до мене мати-настоятелька (тепер – Мати Генеральна Міхаела). Після короткої розмови сказала мені піти до Господаря дому і спитати, чи Він прийме мене. Я відразу зрозуміла, що повинна спитатись у Господа Ісуса Христа. З великою радістю поспішила до каплиці і, як порадила мені одна з сестер, запитала Ісуса: "Господарю дому цього, чи Ти приймаєш мене?". Одразу почула голос: "Приймаю, ти – в Моєму серці".

Коли я повернулася з каплиці, мати-настоятелька спершу поспитала: "Ну, прийняв тебе Господь?". Я відповіла, що так. А вона на те: "Якщо Господь прийняв, то і я прийму". Так мене було прийнято в монастир. Однак із багатьох причин ще майже рік я змушена була залишатись у тієї побожної жінки, проте додому вже не повернулась.

У той час я мусіла боротись із багатьма труднощами, але Бог не скупився для мене на ласки. Щораз більша туга за Богом охоплювала мене!

Було це в час октави (свято, яке триває цілих 8 днів. Це підготовка до свята, або ще кілька днів після свята) Божого Тіла. Бог наповнив мою душу внутрішнім світлом, аби я глибше пізнала Його як найвище ДОБРО І КРАСУ. Спізнала, як сильно Бог мене любить.

Під час однієї з вечірень простими словами, що линули з серця, склала я Богові обітницю вічної чистоти. З тої миті я відчуваю більшу близькість із Богом, моїм Нареченим. Відтоді я створила оселю у своєму серці, де завжди перебувала разом з Ісусом.

Нарешті надійшла хвиля, коли відчинилася для мене фірта монастиря. Було це 1 серпня 1925 року ввечері, напередодні свята Матері Божої Ангельської. Я почувала себе безмежно щасливою, мені видавалось, що розпочалося райське життя. З мого серця вихоплювалася лише подячна молитва.

Однак через три тижні я побачила, що тут бракує часу для молитви і багатьох інших речей, які хвилювали мою душу. Я почала розмірковувати, як би перейти до монастиря з суворішими правилами. Ота думка заволоділа мною, але не було на те Божої волі. Проте ця думка, ця спокуса все посилювалася, так що одного дня я вирішила сказати про це матері-настоятельці і рішуче вийти з монастиря. Але Бог так покерував обставинами, що я не змогла потрапити до неї. Перед тим, як йти на спочинок, я зайшла до каплиці і просила Ісуса, щоб Він просвітив мене в цій справі, але відповіді не одержала. Лише якийсь дивний незрозумілий неспокій огорнув мене. Проте, незважаючи ні на що, вирішила вранці відразу по Службі Божій звернутись до матері-настоятельки і повідомити про своє рішення.

Світло скрізь було загашене. Сповнена муки і невдоволення, я зайшла у свою келію. Кинулась на землю і почала ревно молитись, аби Бог дав мені пізнати Свою волю. Невдовзі світло осяяло мою кімнату, і я побачила на фіранці Обличчя Ісуса Христа. Воно було дуже зболене, вкрите свіжими ранами, і великі сльози спадали на покривало мого ліжка. Не знаючи, що все це має означати, я запитала Господа: "Ісусе, хто завдав Тобі такого болю?". На що Ісус відповів: "Ти завдаєш мені такого болю, якщо вийдеш із цього монастиря. Я сюди тебе покликав, а не деінде і приготував для тебе багато ласк.

Я благала прощення у Господа й одразу відмовилась від свого рішення.

Наступного дня була сповідь. Я звірилась з усього, що діялось у моїй душі, а священик відповів, що в тім є безсумнівна Божа воля, аби я залишилась у цьому згромадженні. Про перехід до іншого монастиря мені не можна навіть і думати. 3 того часу я завжди почувала себе щасливою і задоволеною.

Незабаром я захворіла. Дорога мати-настоятелька відправила мене разом із двома іншими сестрами відпочивати до Сколімова біля Варшави. Отоді я спитала Ісуса Христа за кого ще мені треба молитися? Ісус відповів що про це я дізнаюся наступної ночі.

І от я побачила Ангела-Хоронителя, який наказав мені йти слідом за ним. Моментально я опинилася в імлистому, наповненому вогнем місці, де страждала сила-силенна душ. Вони палко молились, але це було надаремно. Лише ми можемо прийти їм на допомогу. Полум’я, що пекло їх, не торкалося мене. Мій Ангел-Хоронитель не відходив від мене ні на мить. Я спитала у тих душ, що завдає їм найбільшого болю. Вони одностайно відповіли, що найгіршою їх мукою є туга за Богом. Бачила я і Матір Божу, котра відвідує душі в чистилищі. Бона приносить їм охолоду. Хотілося мені ще з ними порозмовляти, але мій Ангел-Хоронитель подав знак вийти. Коли ми опинились поза цією в’язницею страждальників, я почула голос: "Милосердя Моє, не бажає цього, але справедливість велить".

З того часу я ще більше молюсь за страждальні душі.

КІНЕЦЬ ПОСТУЛАТУ 29 квітня 1926 року

Згодом насгоятелька послала мене в новіціат у Краків. Незбагненна радість охопила мою душу. Коли ми туди приїхали, одна сестра вже була при смерті. Через декілька днів вона прийшла до мене й наказала піти до вчительки новичок і передати, щоб та попросила її сповідника відправити за неї одну Службу Божу і три стрілисті акти. Спершу я погодилась, але потім передумала йти до неї, бо не була певна: це був сон, чи ява. Наступної ночі все повторилось, але виразніше, так що не залишалось жодного сумніву. Та зранку я вирішила нічого не казати вчительці новичок, поки не пересвідчуся в усьому при світлі дня. Зразу ж зустрілася з сестрою у коридорі. Дорікала мені за зволікання. Огорнув мене великий неспокій, отже, я негайно пішла до вчительки новичок й розповіла їй про все, а та пообіцяла полагодити справу. Одразу ж спокій запанував у моїй душі. На третій день ця сестра з’явилася зі словами: "Бог віддячить".

При облеченні Бог дав мені спізнати, скільки мук на мене чекає. Я виразно побачила, які зобов’язання приймаю на себе. Була то одна хвилина страждання. Потім Бог знову наповнив мою душу великими втіхами.

Під кінець першого року новіціату присмерк почав западати в моїй душі. Я не знаходила жодної розради в молитві. Розважання давались мені з великими зусиллями. Мене почав охоплювати страх. Все більше заглиблюючись у себе, я не знаходила нічого, крім убогості. Бачила також виразно велику Божу святість, не сміла підвести очей на Нього, але падала у порох до Його стіп і випрошувала милосердя. Так сплинуло майже півроку, а стан моєї душі не змінювався, В ті важкі хвилі підбадьорювала мене наша дорога вчителька новичок. Проте ця мука все зростала, Добігав кінця другий рік новіціату. Я тремтіла на саму згадку, що маю складати обіти. Душа моя мучилась, не знаходячи ні в чому задоволення. Навіть прості правди віри ставали для мене незбагненними. В якусь мить мені спало на думку, що Бог зрікся мене. Та страшна думка наскрізь прошила мене. В тих муках почалась агонія моєї душі. Хотілося вмерти, але я не могла. Коли я звірилася вчительці новичок, то почула у відповідь: "Знай, що Бог призначив тебе до великої святості. Це знак, що Бог бажає мати тебе в небі близько біля Себе. Уповай у всьому на Господа.

Одного дня після пробудження, коли я стояла в присутності Бога, раптом відчула, що мене почав огортати розпач. Безпросвітна темрява душі! До полудня я боролась із цим, як могла. Пополудню став мене проймати справді смертельний страх, фізичні сили покидали мене. Поспішно я увійшла в келію, впала на коліна перед розп’яттям і почала просити милосердя. Проте Ісус не чув моїх благань.

Я була в цілковитому відчаї і переживала справді пекельні муки. Хотіла піти до вчительки новичок, але не мала сили. На щастя, в келію зайшла одна з сестер. Як побачила вона мене в такому дивному стані, то відразу ж повідомила вчительку новичок. Та не забарилась. Ввійшла в келію зі словами: "Під святим послухом я прошу підвестися". Якась сила тут же підняла мене з землі. В довірливій розмові вона повчала мене, що це – Богом зіслані випробування. "Сестро, уповай на Бога. Він є завжди нашим Вітцем, хоча випробовує нас".

Я – наче воскресла і повернулась до своїх обов'язків. Але під час вечірнього богослужіння мою душу знову поглинула жахлива пітьма. В ті страшні хвилини я промовила до Бога: "Ісусе, Ти в святій Євангелії прирівнюєшся до найніжнішої матері, вірю Твоїм Словам, бо Ти – правда і життя. Ісусе, уповаю на Тебе всупереч всякому моєму внутрішньому почуттю, котре противиться надії. Роби зі мною, що хочеш, не відступлюся від Тебе, бо Ти – джерело мого життя". Такі муки здатний зрозуміти лише той, хто сам пережив подібне.

Вночі мене відвідала Матір Божа з Дитятком Ісусом на руках. Переповнена радістю, я спитала: "Маріє, Мати моя, чи Ти знаєш, як я сильно страждаю?". І відповіла мені Божа Матір: "Знаю, скільки мук ти зазнаєш, та не лякайся. Співчуваю тобі й завжди співчуватиму". Посміхнулась сердечно і зникла. Одразу в мою душу влилась нова сила і відвага. Але тривало це лише один день. Пекло ніби змовилось проти мене. Страшна ненависть почала вдиратися в моє серце, ненависть до всього, що святе і Боже. Видавалося, що ті душевні муки мають стати невід'ємною часткою мого існування. Звернулась я до Найсвітліших Тайн і так промовила до Ісуса: "Ісусе, чи Ти не бачиш, що моя душа гине за Тобою? Як Ти можеш ховатися від серця, що так щиро Тебе любить? Прости мені, Ісусе, нехай збудеться в мені Твоя свята воля. Страждатиму тихенько, як голубка, не нарікаючи. Не дозволю своєму серцю жодного болісного стогону скарги".

Закінчився період новіціату. Страждання моє не меншало. Я фізично ослабла настільки, що звільнена від усіх духовних вправ. Їх було замінено стрілистою молитвою.

Велика П'ятниця. Ісус запалив у моєму серці жар любові. Було це під час вечірньої адорації.

Раптово оповила мене присутність Божа. Я забула про все. Ісус дає мені пізнати, як багато вистраждав задля мене. Тривало це дуже коротко. Тужу за Богом невимовно. Прагну любити Бога.

ПЕРШІ ОБІТИ

Гаряче прагну стратити себе задля Бога через діяльну любов, непримітну навіть для найближчих сестер.

Проте і після обітів у моїй душі майже півроку панувала темрява. Під час однієї молитви Ісус пронизав усю мою душу. Відійшла темрява. І я почула слова: "Ти – Моя радість, ти – насолода Мого серця". З тієї миті я відчула, що в мені, в моєму серці перебуває Пресвята Трійця. Я вся пройнялася відчуттям, що мене наповнило світло Боже. Відтоді моя душа спілкується з Богом, як дитина зі своїм дорогим батьком.

Якось Ісус сказав мені; "Йди до матері-настоятельки і попроси, щоб вона дозволила тобі протягом семи днів носити волосяницю, а один раз вночі встати і прийти до каплиці".

Я погодилась, однак щось стало на перешкоді. Увечері Ісус Христос спитав мене: "Доки ти зволікатимеш?" Я вирішила при першій же зустрічі все розповісти настоятельці. Наступного дня мені вдалося це зробити. У відповідь я почула, що вона в жодному разі не дозволяє мені носити волосяниці і пояснила, що якщо Господь дасть мені сил велетня, то вона дасть дозвіл. Я попросила, пробачення, що затримую її, і вийшла з кімнати Аж раптом за кілька кроків я побачила Ісуса Христа і сказала Йому: "Ти велиш мені умертвлятися, мати-настоятелька не дозволяє". На те Ісус відповів "Я був присутній під час вашої розмови і знаю все. Не вимагаю від тебе умертвлення, а послуху. Це ти Мене прославляєш, а собі здобуваєш заслуги"! Коли одна з настоятельок дізналася про мої близькі стосунки з Господом Ісусом, то сказала, що я себе вводжу в оману. Говорила, що таким чином Ісус спілкується лише зі святими, а не таким грішними душами, як я. Відтоді я якби стала недовіряти Ісусові. Отож, при ранковій розмові спитала Його; "Ісусе, чи Ти не є ілюзією?" Ісус відповів: "Любов Моя нікого не зраджує".

Якось я замислилась про Святу Трійцю, Божу Сутність. Хотіла обов’язково проникнути в таємницю, пізнати, ким є Той Бог... В одну мить піднеслася духом і побачила неприступне сяйво, в ньому – наче три джерела світла, що його не могла збагнути. З безмежності сліпучого сяйва виступив, ясніючи ранами, у незбагненній красі, наш любий Спаситель. З ясності линув голос: "Бога Його Сутності не здатний осягнути ніхто; ні розум ангелів, ні людей". Ісус промовив: "Пізнавай Бога роздумуючи над Його властивостями". Накреслив хреста і зник.

Одного разу я мала видіння. Моя душа наповнилась невимовним щастям, і я почула такі слова: "Чини, що хочеш, роздавай ласки, як хочеш, кому хочеш і коли хочеш".

У певний момент мене покликано на Суд Божий, Я стояла перед Господом наодинці. Побачила стан своєї душі очима Бога. Виразно побачила все, що Богові не до вподоби. Не знала, що навіть з таких дрібниць треба звітуватись перед Господом. Що то за хвилина! Хто це опише? Стояти навпроти Тричі Святого. Ісус запитав мене: "Хто ти?" Я відповіла: "Я – слуга Твоя, Господи". "Твоя вина заслуговує на один день у вогні чистилища". Одразу хотіла кинутись у полум’я чистилища, але Ісус стримав мене і мовив: "Що вибираєш чи один день страждання тут, чи короткий час на землі?". Я відповіла Йому: "Хочу страждати в чистилищі і на землі терпіти найгірші муки, хоч до кінця світу". Ісус промовив: "Досить одного. Зійдеш на землю і будеш мучитись важко, але недовго, і виконаєш Мою волю та Моє бажання, а допоможе тобі їх виконати один Мій вірний слуга.

А тепер схили голову на Мої груди, на Моє серце і зачерпни з нього сили моєї на всі муки, бо більше ніде не знайдеш полегкості, допомоги і втіхи. Знай, що тяжко, тяжко страждатимеш, але нехай це тебе не лякає! Я – з тобою".

Невдовзі я знемогла. Фізичні недуги були для мене школою терплячості. Лише Ісус знає, скількох зусиль волі я мусіла докласти, щоб виконати обов’язок.

Гадаючи, що перебуваю в ілюзіях, я вирішила внутрішньо уникати Бога: боялася омани. Але ласка Божа наздоганяла мене на кожному кроці. І тоді, коли найменше я того очікувала, Бог промовляв до мене.

Якось Ісус повідомив мене, що хоче скарати одне, найгарніше місто нашої вітчизни карою, що спала на Содом і Гомору. Я бачила великий Божий гнів, і тремтіння охопило, немов прошило моє серце. Я мовчки молилася. Невдовзі Ісус сказав: "Дитино Моя, під час святого приношення тісно поєднуйся зі мною і жертвуй Небесному Отцеві Мої Кров і Рани, аби виблагати прощення гріхів того міста. Неустанно повторюй це протягом всієї Служби Божої і чини так всі сім днів".

На сьомий день я побачила Ісуса, оповитого ясністю, почала просити, щоби Він поглянув на місто й на цілий наш край. Ісус подивився милостиво, а я, зауваживши Його прихильність, почала благати в Нього благодіяння. Тоді Ісус промовив: "Заради тебе благословляю всю країну", – і накреслив над нашою батьківщиною величезний знак хреста. Велика радість наповнила мою душу при вигляді Божої доброти.

Це було 1929 року. Певної миті під час Служби Божої в особливий спосіб я відчула близькість Бога, незважаючи на те, що боронилася і відверталася від Нього. Я уникала інколи Бога через те, що не хотіла впасти жертвою злого духа, проти чого мене не раз перестерігали, і та непевність тривала довший час. Перед святим Причастям відбулось оновлення обітів. Коли ми вийшли з-за лавок і почали складати присягу, несподівано з’явився коло мене Ісус Христос, в білих шатах, оперезаний золотим поясом, і сказав мені: "Дарую тобі вічну любов, аби чистота твоя була непорочною, і як запоруку того, що ти вже ніколи не будеш піддаватись нечистим спокусам".

Ісус зняв із себе золотий пояс й оперезав ним мої стегна. Від тієї миті ні в серці, ні в душі не відчуваю жодного хвилювання, яке би суперечило цноті. Пізніше я зрозуміла, що це є одна з найбільших милостей, яку мені випросила Найсвятіша Діва Марія. Впродовж багатьох років я просила у неї цієї ласки. Відтоді я більше благоволіла перед Матір’ю Божою. Вона навчила мене любити Бога усім єством і у всьому сповняти Його святу волю. Маріє, Ти – моя радість, бо через Тебе Бог зійшов на землю і до мого серця.

Якось я побачила одного священика, якому загрожувала небезпека тяжкого гріха, який він от-от мав вчинити. Почала благати Бога, щоб Він на мене зіслав всі муки пекла і страждання, які лиш захоче, заради того, щоб звільнити і вирвати того священика від гріха. Ісус вислухав моє прохання, і раптом я відчула на голові терновий вінець. Його колючки вп’ялися мені аж у мозок. Це тривало три години. А слугу Божого звільнено було від того гріха, й Бог зміцнив його душу особливою ласкою.

Одного разу я побачила дві сестри на порозі пекла. Невимовний біль стиснув моє серце. Я прохала за них Бога, і сказав до мене Ісус: "Йди до матері-настоятельки та розкажи, що дві сестри є в небезпеці тяжкого гріха". Тепер одна з сестер вже віддалася ревності, а друга – у вирі боротьби.

22 лютого 1931 року

Ввечері, коли я була в келії, побачила Господа Ісуса, зодягненого у біле. Одна рука була здійнята до благословення, а друга – торкалася грудей. З розрізу вбрання на грудях виходили два великі промені: один червоний, а другий блідий. Мовчки вдивлялась я в Господа. Душа моя була переповнена страхом і одночасно великою радістю. Трохи згодом сказав мені Ісус: "Намалюй ікону з того, що бачиш, і підпиши: "Ісусе, уповаю на Тебе". Прагну, щоб цю ікону вшановували спершу у вашій каплиці, а потім – по всьому світу.

Обіцяю, що душа, яка віддаватиме шану цій іконі, не занапаститься. Обіцяю їй також перемогу над ворогами ще тут, на землі, а особливо в годину смерті. Я сам боронитиму її, як своєї хвали".

Коли я розповіла про це сповідникові, то почула у відповідь, що це стосується моєї душі. Він порадив: "Малюй образ Божий у своїй душі". Коли я відійшла від сповідальниці, то почула: "Мій образ вже є у твоїй душі. Я прагну, аби було встановлено свято милосердя. Бажаю, щоб та, пензлем вималювана ікона була урочисто освячена в першу неділю після Великодня. Та неділя повинна стати святом Милосердя.

Прагну, щоби священики проголошували це велике Милосердя Моє до грішних душ. Нехай грішник не боїться наблизитись до Мене. Горю полум’ям Милосердя. Хочу пролити його на людські душі".

А ще скаржився мені Ісус: "Недовіра душ шматує Моє нутро. Та ще більше болить Мене недовіра вибраної душі. Незважаючи на Мою невичерпну любов, не довіряють Мені. Навіть смерті Моєї їм замало. Горе душі, що зловживає цим".

Коли я розповіла настоятельці про те, чого Бог вимагає від мене, то вона попросила, щоб Ісус підтвердив це якимось виразнішим знаком.

Коли я просила Ісуса, аби Він подав якийсь знак на свідчення, що Він – справді Бог і Господь мій, і від Нього походять всі ці вимоги, то почула внутрішній голос: "Дам це пізнати настоятелькам тими ласками, які уділю через цю ікону".

Втомлена тими різними труднощами, я рішуче постановила собі перед прийняттям вічних обітів попросити отця Андраша, щоби він звільнив мене від отих внутрішніх натхнень й обов’язку намалювати ікону. Вислухавши сповідь, отець Андраш відповів: "Ні від чого тебе не увільняю. Не можна тобі ухилятися від тих внутрішніх натхнень, але про все необхідно розповідати сповідникові, абсолютно необхідно. В іншому випадку ти можеш зійти на манівці, незважаючи на ті великі Божі ласки. Поки що сповідайся в мене, але знай, що мусиш мати постійного сповідника".

Але Ісусова доброта є безмежною. Він обіцяв мені видиму допомогу на землі, і невдовзі я отримала її у Вільно. Впізнала я ту Божу поміч в особі отця Сопоцька. Ще поки приїхала у Вільно, бачила його внутрішнім зором. Одного дня побачила його в нашій каплиці, між вівтарем і сповідальницею. Тоді почула в душі голос: "Це опора твоя на землі. Він допоможе тобі виконати Мою волю".

Отця Сопоцька Бог дуже любить. Кажу це тому, бо пересвідчилась, як сильно в певні моменти проявляється Божа опіка над ним. Тішуся безмежно, що Бог має таких обранців.

Якось уночі прийшла до мене одна з наших сестер, яка померла два місяці тому. Належала вона до першого хору. Я побачила її в жахливому стані. Вона була вся охоплена полум’ям, обличчя спотворював біль. Це тривало коротку мить, а потім вона зникла. Я вся затремтіла, бо не відомо, де вона зазнає мук: в чистилищі, чи в пеклі. Проте я подвоїла молитви за неї. Наступної ночі вона з’явилася знову, але в ще гіршому стані. Полум’я було ще жахливішим, на обличчі можна було бачити відчай. Мене дуже це
здивувало, що після молитов, які я за неї жертвувала, побачила її в ще важчому становищі. "Мої молитви нічим не допомогли тобі?" – питаю.
- "Нічим твоя молитва не допомогла й нічим не допоможе".
- "А ті молитви, які жертвувало за тебе ціле згромадження, також не принесли тобі полегшення?"
- "Ні, вони пішли на користь інших душ".
- "То, якщо мої молитви нічим тобі не допомагають, прошу не приходити до мене".

Вона відразу зникла. Але я не переставала молитися. Через деякий час вона знову вночі прийшла до мене, але вже в іншому стані. Вже не була у полум’ї, обличчя світилося, очі сяяли радістю. Вона сказала, що я люблю ближнього по-справжньому, що багато інших душ скористало з моїх молитов. Вона заохочувала мене, щоб я не припиняла молитися за душі, які страждають у чистилищі. Казала, що сама вже недовго буде залишатися там. Дивними бувають, одначе, присуди Божі.

ВІЛЬНО 26 жовтня 1934 року

У п’ятницю, коли я разом з вихованками йшла з саду на вечерю (а була вже за десять хвилин шоста), побачила Ісуса Христа над нашою каплицею. Виглядав так, як намальований на іконі. Ті два промені, що виходили з серця Ісуса, огорнули нашу каплицю та лазарет, а далі – усе місто, і розлились на увесь світ. Тривало це десь чотири хвилини, потім зникло. Одна дитина, що йшла разом зі мною, теж зауважила ті промені. Ісуса, однак, вона не бачила, як і те, звідки ті промені виходять. Була цим дуже схвильована і розповіла іншим дівчатам. А ті почали з неї сміятись, що їй щось привиділось, що то, може, було світло з аероплану. Але дівчинка наполягала на своєму й казала, що вона ще ніколи в житті не бачила таких променів.

Коли я пішла на адорацію, то відчула близькість Бога. Незабаром побачила Ісуса та Марію. Те видіння наповнило мене великою радістю, і я запитала Господа: "Яка Твоя воля, Ісусе, в тій справі, про яку велів мені спитати сповідник?" Ісус відповів: "Моя воля є такою, щоби він залишався тут і сам не звільнявся".

Потім я запитала: "Чи правильним є напис "Христос – Цар Милосердя?" "Я є Царем Милосердя" – була відповідь. Не сказав: "Христос". "Бажаю, щоб та ікона була виставлена в першу неділю після Великодня. Ця неділя є святом Милосердя. Через Слово, що стало Тілом, даю пізнати безмір Мого Милосердя.

І так воно дивно склалось, що все йшло за Господнім бажанням: перше пошанування Ікони вірними відбулося в першу неділю після Великодня. Три дні вона була виставлена на загальний огляд та складання пошани.

Все ще можна було витримати. Але коли Господь зажадав від мене намалювати ікону, тоді справді почали обмовляти мене й поглядати, наче на якусь істеричку та мрійницю. Ті балачки ставали дедалі голоснішими. Одна з сестер, прийшла до мене на довірливу розмову. Почала мені співчувати, мовляв: "Чую, як кажуть про тебе, що ти фантазерка, маєш якісь видіння. Бідолашна сестро, захищайся". Ця щира душа розповідала, що чула. Я ж мусіла щоденно вислуховувати щось подібне. І як все те мене мучило, одному Богові відомо. Я постановила все перетерпіти і не вдаватись у пояснення. Декого дратувало це моє мовчання, а особливо найбільше цікавих. Інші, проникливіші, казали, що сестра Фаустина, мабуть, повинна бути дуже близько до Бога, якщо вона має силу зносити стільки страждань. Я бачила перед собою наче дві групи суддів. Намагалася здобутися на внутрішній і зовнішній спокій. Намагалася уникати розпитувань про свою особу. Здавалося, що деякі сестри просто отримували приємність від того, аби будь-яким чином дошкулити мені. Дратувала їх моя терплячість, але Бог давав мені сили сприймати це спокійно.

Та якось одна з настоятельок так розгнівалася на мене й так мене принижувала, що я вже думала, що не витримаю. Казала мені: "Дивачка, істеричка, візіонерка. Забирайся з кімнати, щоб я тебе й не знала". Що тільки не сипалося на мою голову! Коли я вернулася в келію, то впала долілиць перед хрестом, дивилась на Ісуса і не могла й слова вимовити. А перед іншими таїлася і вдавала, ніби нічого не трапилось. Диявол завжди намагається скористатися таким моментом. Я почала занепадати духом: ото маю нагороду за вірність і щирість! Як можна бути щирою, коли зовсім не знаходиш зрозуміння. Ісусе, Ісусе, вже не витримую! Я знову впала на землю під тим тягарем. Покрилась потом, і мене почав огортати якийсь страх. Не маю на кого внутрішньо опертись. І тут я почула голос: "Не бійся. Я – з тобою". Дивне світло просвітило мій розум, і я усвідомила, що не повинна піддаватись смуткові. Якась сила влилась у мене, і я вийшла з келії, сповнена нової відваги знести ці страждання.

Моїм мукам приходив кінець. Господь надав мені обіцяну допомогу. Бачу її у двох священиках: отцеві Андраші й отцеві, професорові Сопоцько. Під час реколекцій перед вічними обітами вперше я була цілком спокійною. Пізніше мене наставляв професор Сопоцько. Так сповнилася обіцянка Господа Бога.

Протягом кількох днів моя душа була в стані якби неперервного екстазу. Відчуття присутності Бога ні на мить не полишало мене. Моя душа перебувала в безперервному єднанні з Господом. Але це не стояло на заваді виконанню щоденних обов’язків. Я відчувала, що перетворююсь на любов, я вся горіла любов’ю. Неустанно потопала в Богові. Бог з такою величезною силою притягував мене до Себе, що моментами я не усвідомлювала, що знаходжуся на землі. Стільки часу я сковувала Божу ласку й боялась її. А тепер Господь сам через отця Андраша усунув усі труднощі. Дух мій звернувся до сонця і розквіт в Його променях для Нього Самого, вже не ... (тут запис обривається).

Я змарнувала багато що з Божої благодаті, тому що завжди боялася впасти в оману, хоча Бог так непереборно притягав мене до Себе, що противитись Його ласці часто було понад мої сили. Ісус настільки наповнював мою душу Своїм миром, що навіть якби я й хотіла непокоїтись, то вже не могла. Отоді й пролунало в мені: "Аби ти не мала сумнівів, що всі ті вимоги походять від Мене, то Я обдарую тебе таким глибоким спокоєм, що, хоча б ти й хотіла хвилюватись і тривожитись, вже не буде це в твоїй силі. Лише любов переповнюватиме твою душу, аж до самозабуття".
    Часто в моїй душі відлунювали і такі слова: "Кріпись для боротьби".


 
Читайте також:
Перший зошит ВСТУП У МОНАСТИР
                      ПРОБАЦІЯ ПЕРЕД ВІЧНИМ ОБІТОМ
                      ЗІСЛАННЯ СВЯТОГО ДУХА
 
 
 
 
 
                     ВЕРBИЦЯ ДО БОЖОГО МИЛОСЕРДЯ
                     ДЕЯКІ ДАТИ з життя сестри Марії Фаустини – Гелени Ковальської
 
Розмова милосердного Бога з душею (із щоденника св. Фаустини)
Яндекс.Метрика ALPHA-counter TOP100Экстремальный портал VVV.RU bigmir TOP100META - Україна. Українська пошукова система