Шановний друже!
Раз на тиждень ми відправляємо дайджест з найпопулярнішими статтями.

Заказать звонок
Понеділок
19.11.2018
00:55
weather.in.ua - погода в Україні - прогноз погоди в Україні на 3 та 5 днів
 

Категорії розділу
До початку залишилося
Пошук
Наше опитування
Чи будете приймати участь у спільних вервицях "Наживо" (On-Line)
Всього відповідей: 63
Друзі сайту Джублика

ЄВАНГЕЛІЄ
3D інтерактивна книга

ВІЧНА ВЕРВИЧКА
безперервна спільна молитва

Колядує Україна

Санаторій ШАЯН, ШАЯН МРЦ

Туристичний рафтинг
"По ТИСІ разом"

Волонтерська видавнича група

Християнський календар

Молитва - могутній засіб спасіння!

Ukrainian Catholic - Traditionalist

Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0


Джублик в Закарпатті 

СВЯЩЕННОМУЧЕНИК ТЕОДОР РОМЖА

продовження.  ◄ Початок ► 

…Наприкінці жовтня 1947-го року єпископ доктор Теодор Ромжа у супроводі двох священиків їхав бричкою із села Лохова, де щойно освятив церкву. Саме відмовляв вервицю, коли на повіз на швидкості наїхала радянська вантажівка із солдатами. Коней забито, візок розлетівся на друзки, та пасажири опинилися у рові майже неушкоджені. Солдати вискочили з машини і почали товкти прикладами священиків та особливо єпископа. Переконавшись, що справу зроблено, залишили їх у рові помирати. Та Господь не дозволив так легко здійснитися задумові антихриста. Вже вечоріло, коли на сліди бойовища натрапили люди. Побитих священиків перевезено до міської лікарні у Мукачеві.

Лікарі жахнулися – обличчя молодого, вродливого єпископа по-звірячому розбите – вибиті зуби, переламана у двох місцях нижня щелепа, на тілі – безліч глибоких ран. Ні говорити, ні їсти… Хворого годують лише рідкою їжею через «цівку, вставлену в уста». Минає день, другий, і здоров’я владики помалу покращується – він вже ходить, ледь чутно розмовляє, навіть вимагає бритву, аби поголитися. Молодий організм бореться, сили відновлюються швидко. Владика навіть висповідався і дуже розхвилювався, що не зміг через рани прийняти причастя, попросив отця Петра Васька принести до палати Святі Тайни і довго молився над ними…

Інформація про скоєне просочується за кордон. Ватикан занепокоєний, сам Папа турбується про здоров’я останнього з католицьких Владик, що залишився на волі. У Хрущова здають нерви – як завершити справу? З Москви дружня рука генералісимуса присилає начальника таємної токсикологічної лабораторії МГБ Майрановського, майстра з виготовлення та застосування отрут. І от уже Хрущов особисто розмовляє з Майрановським у своєму штаб-вагоні на Київському вокзалі, ось уже дає останні вказівки Савченку…

…До лікарні понад штат прийнято нову сестру-піклунку. Монахинь, що опікувалися хворим, усунуто з відділення, їм наказано… спати. Спати під час чергування? Неймовірно, нечувано…

- Що за дивне зарядження доктора? – не йняли віри сестри.

Та накази головного лікаря не обговорюють, а надто, якщо при цьому присутня людина з погонами. Що можуть вдіяти сестри в обітниці послуху? Лиш молитися і зберігати для історії у пам’яті кожне слово, кожен крок…

Близько опівночі лунає телефонний дзвінок. Сестра-монахиня підіймає слухавку:

- Як там єпископ, чи вже помер? – лунає дивне запитання.

- Слава Господу, отцеві краще…

- Ще не помер? Ну, повідомите, коли… – діловий чоловічий голос цілком певен свого.

Сестрі терпнуть руки у передчутті страшного… Та в палату її не пускають:

- Вам уже кілька разів говорено, хворий більше не потребує вашої опіки, сестро… Я сама…

Приємної зовнішності усміхнена дівчина у білому халаті наповнює прозорою рідиною шприц.

Ампула з отрутою кураре – в руках медсестри, агента МГБ. Білий халат, приязна посмішка, присяга Гіппократа, найгуманніша професія… Під халатом не видно зірочок на погонах. Рука не тремтить. Смертельну ін’єкцію зроблено. «Це щоб ви добре спали, хворий!» – «Хай береже тебе Господь, дочко!» – розбитими вустами ледь чутно благословляє святий отець симпатичну дівчину, що так зворушливо піклується про нього.

Лікарська комісія, що приїхала аж із Києва, констатувала серцевий напад.

Серцевий напад у тридцять шість років?

Справа нарешті доведена до кінця. Єпископа Ромжу знищено, генерала Савченка переводять на підвищення у Москву.

- А Майрановський, до речі, сидить отут, у Владімірі, і камера неподалік! Отак йому віддячив Хрущов за все, що цей великий учений зробив для держави! А він – порядна людина, мушу вам сказати, хлопці! Коли мене судили, категорично заперечував, що ми використовували отруту на живих людях! – розчулено згадував Судоплатов.

- А що ви, на покійниках її стосували? – цідив крізь зуби, ледь стримуючись, аби не розбити це красиве обличчя до крові, Петро. – Справді, великі вчені, порядні люди, що й сказати!»

(Леся Романчук. «Лицарі любові і надії»)

 

А зараз йтиметься про чудо. Чудо, яке можна було б назвати простим збігом життєвих обставин, якби вони не були настільки неймовірними.

У роботі над романом «Лицарі любові і надії» авторці довелося зазнати великих труднощів – матеріал про перебування священиків у таборах і тюрмах практично відсутній, а текст вимагав опори на документальні свідчення. На допомогу прийшли священики з Риму, які привозили унікальні книги, в одній з яких і знайшовся безцінний опис останніх днів Преосвященного Владики Ромжі. Всього дві сторіночки. Назва – «Спогади однієї монахині». Жодного імені. І це зрозуміло – книга видана у 70-тих, за кордоном, авторка тих рядків знаходилася  в Радянському Союзі і вже зазнала переслідувань.

От вона, історія тих двох сторіночок, написання яких є справді героїчним вчинком. «Завдяки книгам оо. василіян Севастіяна Сабола (Торонто-Рим, 1978) та Атанасія Пекара (Торонто-Рим, 1982), а особливо публікації документів з Архіву Священної Конґрегації для Східних Церков (Città del Vaticano, 2003) найбільше відомо про передання до Ватикану інформації про атентат на Мукачівського єпископа Теодора (Ромжу). Автором листа була сестра-василіянка Теофіла Манайло, яка на двох вузьких папірцях детально описала для Пряшівського єп. Павла (Гойдича) всі обставини замаху на владику Теодора, його перебування у Мукачівській лікарні та отруєння. Цей лист вона підготувала не лише з метою повідомити про мученицьку смерть Мукачівського єпископа-ординарія, але й з бажання попередити єп. Гойдича про можливість підготовки спецслужбами замаху і на нього» (Світлана Гуркіна. Українська Греко-католицька церква і Ватикан. Спроби контактів у 1944-49 р.р.)

А в романі вона так і залишилася безіменною сестрою-піклункою – так називали себе монахині-медсестри. Хто вони, ці невідомі героїні? Як насправді боровся за життя покалічений Владика і які злочинні сили були покликані, щоб доконати підлий злочин? Відповіді на ці питання довгі роки були поховані. У самвидаві, щоправда, ходили переписи начебто свідчень, але свідченню не досить існувати, воно мусить ще потрапити в потрібні руки в слушний час.

Щоб відкрити таємницю, мусило статися чудо.

Священик з Риму о.Прокопій, який разом із о.Ігорем Гарасимом з Варшави був добровільним консультантом автора з питань теології упродовж років праці над книгою, їде до Австралії. Під час проведення реколекцій отець потребує певних документів. І разом із необхідними йому на очі випадково трапляється стара забута тека, що понад 20 років лежить в архіві. Священик перегортає сторінку – і в очі вдаряє прізвище – Ромжа. У теці – написана від руки чудовим почерком, виробленим у церковній школі сестер Василіанок в Ужгороді, автобіографія: «Я, Марія – с.Теофіла Манайло, ЧСВВ, народилася…» І далі: Відчуваючи близький кінець свого туземного життя, обов’язком своїм вважаю описати історію смерті покійного греко-католицького Єпископа Теодора Ромжі, який останні свої страждання завершив у Мукачівській міській лікарні на моїх очах». Від наступних слів мороз іде поза шкірою: «Усвідомлюючи, що за правдивість кожного свого тут написаного слова відповідаю як перед Господом Богом, так і перед всієї Католицькою Церквою та своєю совістю, благаючи помочи Святого Духа, берусь за перо». Наприкінці: «Ужгород, 1 листопада 1989 року. Передруковано вірно з моєї власноручної рукописі.» Дата – 1 листопада – річниця смерті Теодора Ромжі. І підпис тим самим чудовим почерком, яким нині вже ніхто не пише, – с.Теофіла, ЧСВВ.

Священик привозить документи до Риму, копію надсилає авторці цих рядків.

Воістину незбагненні шляхи Господні, коли є на те Його вища воля, щоби правда дійшла до людей! Тому, хто щиро молиться, Бог посилає свого ангела на допомогу…

Бо де є Рим, де Сідней, де Мукачево та Ужгород, де Тернопіль? Чому саме той документ, який потрібен, потрапляє до рук письменникові саме тоді, коли його шукаєш? Навіть якби не хотів, увіруєш у перст Господній, що направляє людину на вірний шлях у пошуку істини. А може, це було одне із чудес священномученика?

Отож, надалі історію смерті Преосвященного Владики Ромжі розповідатиме очевидиця та учасниця подій, с.Теофіла Манайло, ЧСВВ.

«В Мукачівську лікарню Владику Теодора у важкому стані завезено в понеділок 27 жовтня 1947 року о 12 год. 30 хв зі своїм дуже важко пораненим о.Даниїлом Бачинським та менше травмованим о.Андрієм Березнай, теологами Михаїлом Бугір і Михаїлом Маслей. Разом з ними був доставлений і сильно скалічений селянин-кучер, який віз гостей із с. Лохова.

Події, які довели до мученичої смерті Владику, були такі.

Вірні с.Лавки Мукачівського району закінчили ремонт храму і з цієї нагоди було призначено  посвячення на неділю Христа-Царя – 26 жовтня 1947 року.

Незважаючи на серйозні застереження і прохання священства, особливо Капітули, вбачаючи небезпеку обстановки, яка склалася, Преосвященний, як колись св. Йосафат, вирішив особисто провести посвячення храму. Урочисті святкування відбулися спокійно. Після обіду вірні селяни повідомили, що за селом стоїть військова вантажна машина «Студебекер» з особами неясної форми одягу, що стежать за селом, особливо за парохіальним будинком. Щось готується… Отець Петро Васько та його дружина Маргарета – рідна сестра о.Даниїла Бачинського, стали благати своїх милих гостей, щоб зостались ночувати у Лохові. Вечоріло, і Владика погодився на те.

Наступного дня, 27-го жовтня вранці Владика Теодор зі своєю асистенцією виїхали із села. За ними повільно посувалася згадана вантажна машина. Перед селом Іванківці, коли карета спускалася з невисокої гірки, на її вершині появився «Студебекер» і, набравши швидкості, з розгону вдарив по кареті…

Картина була жахливою! Автомобіль, поки не зупинився в кюветі, штовхав перед собою все. Преосвященний Теодор потрапив між розбиту вщент карету та перше колесо вантажника. Отець Даниїл Бачинський та кучер Хома попали під карету з важкими пораненнями. Отець Андрій Березнай і теологи Бугір та Маслей від різкого удару вилетіли в траву. Схаменулися, побачивши, як єпископа Теодора та кучера вбивці залізними палицями добивають. Молоді юнаки, піднявшись, стали втікати з криками. Щоб їх наздогнати, кати залишили свою основну здобич і погналися за ними. Наздогнавши їх, теж били, куди попало, однак поштова автомашина, що наближалася з Мукачева, перешкодила їм досягнути своєї злочинної мети. Збентежені кати повискакували на свою машину і швидко зникли, а наших, кров’ю залитих страждальців чуйні поштові працівники завезли в Мукачівську міську лікарню.

28-го жовтня, у вівторок зранку, головний лікар ставить нас перед фактом, що на той час, поки в нас лежать такі невинно потерпілі люди як Єпископ та його асистенція, він прийняв нам на допомогу санітарку, молоду дівчину на ім’я Одарка.»

Далі с.Теофіла описує, як Одарка, а якій вона одразу запідозрила агентку НКВС, провокувала її на викрадення ліків, нібито щоб передати «хлопцям у лісі». Сестра попередила василіанок, які працювали разом із нею, с.Інокентію Дебель та с. Ольгу Ладжун, щоб не довіряли дівчині. За кілька днів стан пораненного єпископа покращився.

s.-Inokentiia

Сестра Інокентія Дебель, ЧСВВ

 

«Преосвященний Владика, тихенько стогнучи, весь час вервичку крутив у руках, о.Данило з тексту служби Господньої виспівував уривки в непритомності, а я мучилася з думками, що робити завтра. Безпорадна, вручаючи волі Божій наступний день, за прикладом Преосвященного теж знаходила розраду у вервичці, доручаючи своїх пацієнтів в опіку Небесної матінки.» – так описує свої безсонні ночі біля мученицького ліжка Владики с.Теофіла.

31-го жовтня, в п’ятницю зранку, приїхав запрошений милий гість – намісник с.Дубровка, батько потерпілого о.Даниїла, старенький о.Даниїл Бачинський з Найсвятішими тайнами для наших страждальців. Преосвященний Владика щиро висповідався і прийняв святі тайни. В обідню пору прибули з Бичкова рідні сестри Владики. Потішив їх, що почуває себе набагато краще.

«Коли повернулася у відділення, якийсь юрист сидів біля наших хворих, допитуючи Єпископа, що пам’ятає з аварії. Як відійшов юрист, я вологим рушником освіжила спітніле тіло. Ще раз повторно повитирала бинтом спітніле обличчя Преосвященного від густих, яскраво блискучих крапель поту на чолі. Досі пам’ятаю, як задумалась над тим, чому вони, як тільки витру, в ту ж мить знову появляються і надзвичайно яскраво блищать, мов перлинки. Тоді ще не відгадала, чому. Пізніше зрозуміла. Це були останні краплинки мученичого поту на теплому, чистому, святому чолі.»

Далі с.Теофіла описує візит матері ігумені Ігнатії Гаревич, про те, що ігуменя обіцяла головному лікареві Бергману замінити сестру Теофілу на іншу, щоб вона мала можливість відпочити. Воля матері ігумені – закон. На чергування заступають с.Інокентія та с.Іренея. «Потім сестри в сльозах розповіли, що др. Бергман наказав сестрам вийти разом із ним. Повернувшись дійсно через 5-8 хвилин забігають в палату і дійсно утішені тим, що хворих знайшли в такій же позі, в якій залишили. В ту ж мить почувся стогін: «О, Ісусе!», і тут же сильний, здригнувший все тіло струс завершив діяльність шляхетного серця назавжди.»

«Після секції зодягли ми свого улюбленого Владику достойно, згідно Його званню, в належний йому єпископський одяг. Перевезли тіло в Мукачівську церкву, звідти до Ужгорода, священики занесли його в кафедральний храм. Важко прощався осиротілий народ Закарпаття зі своїм дорогим батьком всю ніч і весь день – понеділок, 3 листопада. Похорон відбувся у вівторок 4-го листопада після богословським хором відспіваної Святої Літургії. До глибини душі зворушуючи проповідь промовив отець Прелат Олександер Хіра. Домовина з останками нашого дорогого мученика захоронена в крипту під кафедральним собором.

Вічна йому пам’ять та блаженний покій!»

-смертному одрі

Доля самої сестри Теофілії склалася важко – 28 січня 1948 року її заарештовано і звинувачено… в сприянні убивству єпископа Ромжі! Тяжкі шість місяців ізоляції в камері-одиночці, допити із тортурами, які ледве не звели сестру зі світу, страшні звинувачення, щоденна підготовка до смерті, вимоги підписати протокол, признатися, що допомагала убивці Одарці. «Не буде цього, хоч живцем мене тут перемелете!» – відповідала. Знеможену цілодобовими допитами, скатовану, аж не було живого місця, поза гранню того, що може витримати людина, монахиню замикають стоячи у тісну залізну скриню, так званий бокс. Після багатьох безсонних ночей на допитах, виснажена до краю, вона засинає стоячи і бачить сон: ніби вона знову в монастирі, і приходить з листом в руках дорогий мученик Преосвященний Теодор. Вручає листа, благословляє і піднімається, зникає з очей у безмежність. «Я розгублена, що вже його не бачу, відкриваю листа і бачу, що це оголошення його смерті. За пару хвилин ця листівка у моїх руках починає рости швидко-швидко. Текст оголошення змінився. Золотисто блискучими літерами було написано: «Поширення Його слави остав будучности!». Не можу пояснити те щастя, яке відчула я тоді. Цей сон був для мене бальзамом, чудотворною, як душевною, так і фізичною підтримкою на всі останні дні в тюрмі і на все моє життя.»

Цей порятунок людини за умов тяжких тілесних і духовних страждань, про який певно свідчить с.Теофілія у спогадах, можна з певністю вважати першим чудом, звершеним св.Теодором, до якого постійно зверталася у думках монахиня під час своїх страждань у в’язниці.

І ще один спогад с. Теофілії Манайло знову і знову привертає увагу: «Обов’язком своїм я відчуваю загострити увагу вищих церковних властей на передсмертне сяйво, виражене жемчужними краплинками поту на благородному чолі нашого дорогого Владики. Виконуючи обов’язки медичної сестри протягом 42-х років, я безліч хворих, важкохворих та умираючих мала щастя послуговувати, однак подібного явища не пам’ятаю. Спостерігаючи дивовижний блиск краплин поту на чолі нашого надзвичайно терпеливого пацієнта – Владики, я відчувала, що в моїй присутності твориться щось незвичайне. Мене пройняло якесь тривожне благоговіння перед його постаттю. Пізніше, коли ми, вже безрадні, сиділи над покійним Владикою, зрозуміла я, що доглядала за хворим незвичайним».

Ці перлинні крапельки передсмертного поту тисяч наших мучеників зросили землю і небо, перетворилися на ясні зорі, які нині у спокої та красі дивляться згори світлими очима священномученика Теодора Ромжі на нашу багатостраждальну українську землю, і молитвами своїми просять у Господа ласки для вірних своїх і процвітання нашої греко-католицької церкви, за яку Преосвященний Владика віддав своє земне життя.

Св. Іван Золотоустий каже: “На Церкву не перестають нападати, а вона – перемагає. Чим сильніше на неї нападають, тим більше вона росте. Хвилі розбиваються, а скеля стоїть непорушно. Хто нападає на Церкву, той погубить себе, а Церква стане ще сильнішою. Хто атакує її, той руйнує власні сили”.

А Св. Теодор Студит: “Всі що від віків нападали на Церкву, розвіялися, немов морська піна. А вона, наче незламна скеля, перебуває в тій же вірі”.

image003

 

Молитва до Блаженного Теодора РОМЖІ

О Блаженний священномученику Теодоре! Тут стою на землі і молю Тебе, що на небесах уже лицезрієш Бога свого, проси за мене грішного (грішну), щоб дав мені милість та ласку свою (конкретне прохання про ласку, яку бажаємо отримати). Ти все своє життя посвятив Ісусу Ізбавителю, за Нього терпів і помер, чим заслужив життя вічне. Усіх нас, усю свою єпархію ти поручив опіці Божої Матері, Її Пренепорочному Серцю. Проси Господа, щоб укріпив мене у любов і вірі до Нього, дав мир та спокій душі, щоб витримати усі скорботи і тяготи життя. Моли у Бога прощення моїх гріхів, випроси благословення Його на мене (мою сім’ю, нашу спільноту…), на всіх, хто сьогодні до нього прибігаємо в молитві.

Допоможи вимолити чесне та чисте життя, а після смерті – радість Царства Небесного, щоб разом з Тобою та усіма святими хвалити і любити Господа.