Слава Ісусу Христу, нашому Спасителеві!
Після Успіння, у неділю, як звичайно, я стала поратися, а до нас прибігла наша внучка Славка і каже: “А дідик де?” Я кажу: “На що ти дідика?” Вона задихана каже: “Ходіть лиш до нас на город та подивіться, яке сонце!” І дійсно, ми пішли удвох з моїм чоловіком. Сонце було то якесь темно-голубе, то сіре, а поверх нього іскрилася світлість. Воно тремтіло. З нього, величиною як саме сонце, вилітали темно-сині, чи сірі сонця. І то довгий час вони відлітали вправо і вліво по три, чотири і п’ять таких, як сонце, кругів. А сонце міняло свої кольори і тремтіло. В той час на сонце можна було дивитися постійно, воно не сліпило очей, бо було то темно-голубе, то оранжеве, то зеленувате як веселка. І це ми бачили усі: я, мій чоловік, син Віктор з невісткою і троє онуків. А ще щось розліталося жовтувате, як тінь і сідало кругом на городи і на одяг наших онуків.
Пізніше, 16 вересня, то був понеділок. Я знаходилася на кухні, після обіду, біля другої години. Я стала на порозі. А звідти видно наш ліс, так зване Городище. А той ліс увесь немов би горів у полум’ї разом із куполом нашої церкви. Я поспішила на город до свого чоловіка і кажу йому: “Дивися, Василю, яке світло у наших лісах!” Він повернувся і даремно я йому показувала, він нічого не бачив. А ліси були всі в оранжевому світлі аж до того місця, де була поява Пречистої. І ще тоді я повернулася направо, звідти видно Білки і Раковець. На тих селах мені відбивалися оранжеві сонця. Їх було більш ніж одно. Може було 6 або 10 а може 12. Я шкодую, що їх не порахувала.