27 серпня 2002 року пiсля обiду в переддень Успiння Пресвятої Богородицi у закарпатському селi Нижнє Болотне двi дiвчинки пiшли собi в урочище Джублик до джерела. Його вода вважається найкращою в окрузi.
Оленка озирнулася й побачила за Мар’яною гарну Панi.
— Дивися, хтось позад тебе стоїть.
Гарна Пані у ДжубликуАле та нiкого не бачила. А коли ще раз озирнулася — i справдi... Дiти налякалися. Думали, що перед ними якась чарiвниця.
Панi до них не говорила, тiльки спостерiгала. Стояла на хмаринцi, всiянiй живими квiтами. Мала яскраво-бiлi шати, пiдперезанi блакитним поясом, а на головi — бiлу накидку.
Дiвчатка почали вiдходити, а Панi мовчки попливла на хмаринцi за ними. I так аж до села.
Дiти схвильовано розповiли про незвичайну подiю. Батьки не повiрили. Мовляв, менше треба пустого читати й дивитися, то й не буде нiчого привиджуватись. I все ж таки батько Мар’янки, священик Петро Кобаль, застерiг дiвчат: якщо знову побачать ту особу, щоб перехрестили її та себе.
Того ж дня увечерi дiвчатка пiшли до дитсадка по Оленчину сестричку. I знову побачили Панi. Вона тепер невiдступно супроводжувала їх на своїй хмаринцi. Дiти перехрестили Її, як учив отець. Вона тiльки радо усмiхнулася й Сама перехрестилася. Тодi дiвчата зважилися запитати, хто Вона. Вiдповiла. Але одна дiвчинка почула, що звати Її «Пресвята Дiва», а iнша водночас: «Пречиста Дiва Марiя».
Повертаючись iз садка, дiти знову побачили свiтлу Особу. Цього разу iз двома янголами. Один високий, другий нижчий. Згодом Пречиста пояснить дiвчатам, що там був i третiй малий янгол. Малi — то янголи-охоронцi дiтей. А високий — архангел Михаїл. Саме вiн є покровителем їхньої церкви.

«Я прийшла об’єднати Церкву i народ»
Дiти поволi набиралися смiливостi. Поцiкавилися у Вседiви, чого Вона прийшла. I почули: «Допомогти вiдновити авторитет священикiв у народi, об’єднати Церкву та народ. Скажiть своїм батькам, аби разом iз вами йшли молитися до Джублика». 
Гарна Пані у Джублику Важко уявити, щоби батьки, а тим паче священик покинули церкву й пiшли молитися до джерельця. Отець Петро спочатку мучився в думках, вагався. Послав iз дiтьми свою дружину. Потiм сам у спортивному одязi пiшов, нiби по гриби...
А дiвчата стверджували, що продовжують бачити Матiнку Божу. I що Вона просить отця Петра повiдомити церковну владу про Свою появу. Священик спитав, кому першому це сказати. Дiвчатка почули вiдповiдь: «Старенькому владицi Маргiтичу».
Владика вiдразу приїхав. Довго розпитував дiвчат, а тодi каже:
— I зараз ви бачите Її?
— Так, — мовили в один голос Оленка й Мар’янка.
— Тодi спитайте, який буде знак, що це саме Вона.
— Люди самi приходитимуть на це мiсце молитися.
Тiєї хвилини єпископ побачив, як зусiбiч до мiсця появи йдуть святково вбранi люди. Вiн полегшено зiтхнув. Селом уже летiла звiстка, що владика зараз правитиме у Джублику.
Цей день — 31 серпня 2002 року — став початком Служби Божої в урочищi.
Мiсце вогке, можна сказати, мокре. Недарма й село називається Нижнє Болотне. Джерельце убого дзюркотить на камiння пiд схилом, вкритим рiдким лiсом. А тисячi й тисячi людей звiдусiль, не тiльки з України, тягнуться сюди за покликом Матерi Божої до святих тайн сповiдi та причастя.
Була там i я. Правда, збиралася зо три роки, хоча мала великий потяг. Моя хвороблива сестра побувала першою. Вона зателефонувала менi (а це буває дуже рiдко) i заплакала у слухавку:
— Марiє, поїдь, я бачила Матiр Божу!..
Сестрi я повiрила. Неправди за нею нiколи не чула. Iз Києва до Джублика неблизько — тисяча кiлометрiв. Може, тому я так довго туди не вибиралася. Та й скептикiв довкола нового явлення не бракувало. I в Києвi, i в околишнiх селах поблизу самого Джублика. I серед мирян, i серед священикiв. Один богослов застерiгав: «Сатана готовий будь-ким показатися, тiльки щоб йому поклонялися».

Ще не кiнець свiту
Минуло кiлька тижнiв спiлкування двох малих вiзiонерок iз Матiр’ю Божою. А через дiвчаток вели розмову й дорослi.
Пiд час Служби Божої Оленка побачила бiля престолу, крiм священика, ще одного чоловiка. Сказала Мар’янi. Та вдивлялась у невиразнi контури, якi поступово вимальовувались у чiтку постать.
— Мамо, бiля владики Маргiтича ще хтось є! То високий Чоловiк... У Нього гарне свiтло-каштанове хвилясте волосся... Аж до плечей... Невеличка борода i... i дуже красиве обличчя!..
— А одягнений як?..
— Синя накидка, пiд нею снiжно-бiлий одяг, червона сорочка... Але повнiстю Його не видно. Ноги по колiна у хмарi... На руках слiди... так, як би... пробито...
— То Iсус! Матiнко Божа, це Твiй Син?! Запитайте, дiти.
Тi пiдтвердили, що це Христос.
— А що Вiн робить?
— Стоїть, молиться. Вiдправляє Службу Божу разом зi священиками. Одночасно з ними виконує всi дiї.
Гарна Пані у ДжубликуА згодом, 21 вересня 2002 року, дiвчатка побачили i святого Йосифа. Вiн був у коричневому одязi, тримав у однiй руцi високий посох, а в iншiй — бiлу лiлею.
Проте отцi ще цiлий тиждень мовчали. Вони вже не вiрили дiвчатам. Може, справдi дiти розфантазувалися?.. Священики почали всiляко перевiряти малих. Пригрозили, що за вигадки Господь може їх тяжко покарати.
— Навiть якщо й помремо, ми все одно бачили i тепер бачимо Пречисту Дiву Марiю, Iсуса та Йосифа! — стверджували стомленi «допитами» дiвчатка.
I це найбiльше дивує: звичайнi собi дiти. Бiгають, граються, деколи сваряться, не сидять на мiсцi й десяти хвилин. I така непохитнiсть!
Але про дiвчаток поширювалися рiзнi чутки. Про нiбито психiчну недугу обох та про фальсифiкацiю священикiв, якi моляться в лiсi. Закидали рiзне.
— Ми чули, що вся Пресвята Родина пiд час Служби Божої приступає до Причастя. Це неможливо! Про це нiкому навiть не кажiть.
I тут недовiрливi отримують спокiйну вiдповiдь вiд Небесної Покровительки через дiтей:
— Це iстина — її не потрiбно приховувати. Ми з моїм Обручником, святим Йосифом, кожного дня приймаємо Тiло й Кров Мого Сина у Святiм Причастi. А Iсус споживає пiд час причастя хлiб i воду.
Запитали дiтей, чому не всi можуть бачити те, що вони.
— Бо це буде можливо лише при кiнцi свiту! А ще не кiнець.

Важкий Оленчин хрест
Одного вечора восьмеро дiтей пiшли молитися до знаменного урочища. Оленка спитала, чи iншi хочуть поцiлувати руку i стопи Пречистої Дiви. Вони й поцiлували там, де вказала дiвчинка. Вiдчули тепло. Пiсля цього побачили на стiнi каплицi постать архангела Михаїла. Сама ж Оленка вперше вiдчула дивний бiль у руках, ногах, серцi й головi. Однак не подала знаку. Коли пiсля молитви йшли додому, дiтей супроводжувало через увесь лiс незвичайне свiтло.
Iншим разом Оленка спитала однолiткiв, чи хотiли б вони спiзнати рани Iсуса. Дiти погодилися й почали вiдчувати болi в руках. I тодi побачили в лiсi ясне видиво: за столом сидiло дванадцять апостолiв i Спаситель, а з бокiв стояли два янголи. Дехто з малих засумнiвався, чи справдi вони це бачать. Оленка дорiкнула, що хоча й бачать, але не вiрять.
I тут вона раптом упала непритомна. Дiти налякалися. Хотiли покликати на допомогу, проте Оленка прийшла до тями й просила крiзь плач, щоб вони нiкому нiчого не казали. Через хвилину вже знов лежала на землi, немов розiп’ята... Якийсь хлопчина пiдняв її, та вона не могла стояти. Цього разу дiти покликали на допомогу. Прибiг сторож, а трохи згодом пiд’їхав отець-iєромонах Атанасiй Чийпеш. Вiн мiцно тримав опритомнiлу дiвчинку попiд руки. Вона нiчого не вiдповiдала, тiльки плакала.
— Що ж тебе болить, дитино? — допитувався отець.
Та вона тiльки показала на ноги, руки, груди й голову.
— Це що, рани Христа? — знову запитав вiн.
Дитина ствердно кивнула. Потiм заговорила про те, що Iсус хоче, аби вона була цiлу нiч пiд Джубликом разом iз ним. Отець пiдвiв її до джерела, дав напитися, змочив руки, чоло. Мовив:
— Проси Iсуса, щоб вiдпустив тебе додому, бо зранку нам їхати до Львова.
Оленка молилася, а потiм кивнула. Перед вiд’їздом дiвчинка кволо поглянула на отця й усмiхнулася. «В цiй усмiшцi, — каже священик, — був бiль i сором, що спричинила стiльки клопотiв, i якась надзвичайна сила». Вдома дитина жестами попросила ручку й написала, що, мабуть, не зможе ходити до школи у Великий пiст, тож нехай мати принесе їй книжки.
Коли вдосвiта Оленка з отцем Атанасiєм вирушили у невiдкладних справах до Львова, дiвчинка розповiдала про вчорашнє. Коли вона, стоячи з дiтьми, удостої ася поцiлувати руку Iсуса i зробила це, раптом вiдчула, як на неї кинув хтось важкого хреста. Ваги вона не витримала i впала. А потiм ще двiчi.
— А що ти вiдчувала, крiм болю?
— Я йшла Хресною дорогою i замiсть Симона Киренейського допомагала Iсусовi нести хрест. Коли Його розiп’яли, видiння зникло i я вiдчула, що була вже на хрестi.
— Чому це сталося?
— Iсус, Марiя та Йосиф запитали, чи хочу я разом iз Христом терпiти, i я погодилася.
— Надовго?
— До Пасхи.
— Щось тiєї ночi вiдбувалося ще?
— Коли я спала, прийшла Матiнка Божа i взяла мене iз собою. Разом ми попливли на хмарцi до Царства Божого, Раю, Чистилища i Пекла.
— Хiба Рай i Царство Боже не одне й те саме?
— Нi. До Раю потрапляють тi, хто пiсля життя на землi пройшли через Чистилище. А в Царствi Божому — тi, хто не потребував Чистилища.
— Розкажи, що ти бачила.
— У Пеклi дуже багато людей.
— Яких? — Священикiв, єпископiв, простих. Найбiльше єпископiв.
— А чому саме їх, що каже Мати Божа?

— Бо вони не вiрили в Бога.
— А пiсля них кого найбiльше?
— Звичайних людей. Священикiв менше.
— А як виглядає Пекло?
— Мене найбiльше вразило, як там страждають люди. Не варяться у смолi чи печуться у вогнi. Там є невидимий вогонь. Так, це вогонь жалю.
— Жалю за чим?
— За грiхами.
— А що було в Чистилищi? Кого там найбiльше?
— Священикiв. Вони не мали важкого грiха, але не слухали правдивих єпископiв.
— А хто правдивi єпископи?
— Мученики, якi терплять духовно. Переживають за свою Церкву, бажають їй найбiльшого добра.
— Єпископiв у Чистилищi немає?
— Не було.
— А як там терплять?
— Поки очищуються вiд грiхiв, то завжди моляться навколiшки. Дехто ще очищає свою душу через терпiння Iсуса, а дехто — через свої терпiння на колiнах.
— А як у Раю?
— Там люди, що пройшли Чистилище. Їх бiльше, нiж у Пеклi й Чистилищi разом. Вони там щасливi.
— Кого в Раю найбiльше з людей?
— Простих.
— А як у Царствi Божому?
— Так, як бiля Бога. Вони там завжди разом з Iсусом, Марiєю, святим Йосифом.
Наступного дня пiд час Служби Божої дiвчинка бачила Хресний шлях. Бiль посилився. Вона не могла ходити. Першого дня Великого посту 2003 року, їдучи до мiста Хуста бiля «Красного поля», вона спитала, чому при дорозi так багато хрестiв. Отець Атанасiй нiчого не бачив. Але вiн пригадав, що саме в цi днi тут вшановують пам’ять загиблих за волю України Сiчових стрiльцiв. Їх убито на цьому полi!

Обiцянка Пречистої
Синод Мукачiвської Греко-Католицької Церкви розiслав у всi єпархiї лист-рекомендацiю i видав розпорядження, в якому не радив робити органiзованих поїздок i прощ до Джублика. Були й iншi заборони та перешкоди. Тим часом чимало людей бачили тут Матiр Божу, Святу Родину, сонце, що на нього можна було дивитися без захисних окулярiв, рiзнi знаки довкола свiтила. Багато дiтей стали свiдками того, як на фiгурi Матерi Божої з очей течуть сльози. Раптом на престолi позолочений хрест став увесь чорний. За ним спостерiгали прихожани, пробували пальцями: почорнiв, тiльки розп’яття в позолотi. Чому?..
— Матiнка плаче, бо у свiтi багато злих людей, злих священикiв. Тому й хрест зчорнiв, — так пояснили вiзiонерки.
На хрестi перед каплицею з’явилася кров. Робили експертизи: кров людини. Матiнка Божа вчила вустами дитини: молитися, приступати до сповiдi й Причастя:
— Злий дух заважає християнськiй вiрi. Але якщо людина сповiдається i причащається, то вiн вiдходить.
Оленка плакала вiд болю. Її тепер привозили до церкви. Вона сидiла або стояла навколiшки. Пiсля Страсної П’ятницi болi попустили.
Одного разу два священики перед самим Богослужiнням голосно кричали на отця Атанасiя. У церквi з висоти трьох метрiв упала iкона Пресвятої Богородицi, проломила бетонну пiдлогу, сама ж лишилася неушкодженою. Оленка це пояснила так:
— Причиною було двоє злих людей, якi перед Службою кричали на отця пiд нею.
Дитина не бачила двох «членiв комiсiї» i не чула їхнiх слiв.
Перевiрки, звинувачення, розколи, конфлiкти... Їх iще буде. Iдуть випробування. Мар’яна перестане бачити й чути Матiр Божу. Вiзiонеркою i терплячою з Христом зостанеться Оленка. А люди бачитимуть у цiм вогкiм урочищi дива, вiдчуватимуть у лiсi запах троянд i ладану. Багато хворих будуть зцiленi, багато знедолених — умиротворенi. I моя сестра серед цих щасливцiв.
А я?

Дивись на сонце
Коли врештi поїхала до Джублика, нiчого особливого не загадувала. З братом Миколою, що вiв авто, iз сестрою Вiтою та племiнницею Олесею ми прочитали молитву «Вервиця» до Матерi Божої, як Вона усiх про це просить. Уже перед заходом сонця зупинилися на горбку кiлометрiв за десять до урочища.
— А дивiться, — показала на сонце сестра.
Ми подивилися.
— I що? — спитав Микола й за мене.
— Як, нiчого не бачите?
— Сонце бачимо, — зiронiзував брат.
— Дивiться добре.
Розглядаємо хвилину-другу.
— Довго ще дивитися?
— Пiймалися, — тiшиться сестра. — Хiба на сонце можна так довго просто собi дивитися?!
А й справдi. Споглядаємо, як малюнок. Як це?!
— А я круги бачу довкола сонця, — бадьориться сестра.
— А я нiчого, — кажу. — Але, нi, бачу бурякового кольору обiдок.
— I я — бурякового, нi... зеленого вже, — дивується Микола.
— А мiй помаранчевий, — вигукує племiнниця. I ми смiємося до дивного сонця утрьох. Ще менi видалося, що промiнь у виглядi скiсного хреста перетинав сонце. Але то, може, в очах заломлювалося свiтло...
У Джублику йшла сповiдь перед вечiрньою службою. Приїхали австрiйцi. Тiєї ночi в урочищi пiд лiском i пiд кровоточивим хрестом не забуду. Я тихо плакала. Мiй уже лiтнiй брат уперше пiсля школи прийняв по сповiдi Причастя. Хiба ще бiльшого я хотiла i просила в Матiнки Божої?
А в Джублику часто Дiва Марiя розмовляє з багатьма дiтьми. Просить поскидати амулети, а ще — молитися за об’єднання усiх християн. Вона застерiгає вiд нещасть, навчає, дає поради, вiдповiдає на всi запитання. Керує будiвництвом храму. Пiд своєю скульптурою з дерева, яку вони удвох з Оленкою вибрали, попросила пiдписати «Мати всiх християн». До речi, в день третьої рiчницi з’яви Матерi Божої у Джублику посповiдалось i причастилося понад 8 тисяч лодей.
Оленка росте. Iнодi не бачить своєї Повелительки, але чує Її голос. Вiзiонерка всiх порадувала:
— Матiнка Божа каже, що Вона постiйно вже буде пiд Джубликом. Чому б до Неї не поїхати i вам?

 Автор: Марія ВЛАД, отець-ієромонах Атанасій ЧИЙПЕШ