Дорогі брати і сестри у Христі! Сьогодні маємо неділю самарянки, про яку ми слухали Євангеліє, і одночасно маємо сьогодні день святого великомученика і чудотворця Юрія. У розмові з самарянкою Ісус каже, що настане час, коли правдиві поклонники, тобто ті, хто справді покланяються правдивому Богові, будуть покланятися в Дусі і правді, де б вони не були. І ці слова є дуже значимими особливо для нас із вами. Дуже часто ви приходите з питанням, чи можна молитися сидячи, чи можна молитися, коли людина пробуджується вночі і лежить на ліжку, чи можна молитися в дорозі? На ці всі питання дає відповідь Ісус Христос: “Настане такий час, що істинні поклонники будуть покланятися всюди, в Дусі і правді, коли будуть розуміти, що в їхній душі перебуває живий Бог, тому вони завжди з Ним будуть спілкуватися, де б вони не були: чи вони будуть в дорозі, чи вони будуть за столом, чи вони будуть готовитися до нічного відпочинку, чи  вони будуть працювати в полі – вони будуть завжди в дусі і правді покланятися істинному Богові, бо вони правдиві поклонники. Добре робить, притримуючись цих слів наш сьогоднішній святий Юрій. Він був молодим юнаком, який досягнув високого статусу у тодішній імперії Риму. Він був великим воєначальником-полководцем, але завжди визнавав щиро свою християнську віру. Де б він не був – чи під час походів, чи під час мирного життя, завжди казав: “Я вірую в Бога”. Він не боявся сказати, коли цісар наказав убивати всіх християн, святий Юрій також визнати: “Я також християнин!”. І за ці слова він був тяжко мучений. За ці слова його катували багато днів. І накінець прокололи списом. І ні на мить він не засумнівався у своїй вірі. Він завжди до останнього свого віддиху казав: “Вірую, Господи!”. І завдяки цьому осягнув вічне життя.

А тепер вернемося трохи до нашого сучасного життя. Пригадується мені подія останнього тижня – двох, дуже гарна історія з Євангелія про багату людину, якій Ісус Христос розказує таке: “Був один чоловік, який був багатий, і в нього вродив рясно урожай. Він каже: “Розламаю старі засіки, побудую нові, зберу все збіжжя в нові клуні і скажу душі: “Маєш всього вдосталь – їж, пий, веселися”. А Господь йому каже: “Нерозумний, цієї ночі заберуть у тебе твою душу! І те, що ти зібрав, кому залишиться?”. А тепер пояснюю, чому я це говорю. За останні місяці нашого життя дуже рання весна цього року була, і іншої розмови між людьми, ніж “які файні зберуть цього року зберуть урожаї, нікому мало не буде!”, іншої розмови не було. Всі раділи, яка чудова погода, як все гарно зацвіло. І ніхто не думав за це дякувати Богу. Тільки всі почали нарікати: “Господи, дай вже нам дощу! Мало нам було гарної погоди, що все почало цвісти, тепер нам дощу давай! Ти вже, Боже, місяць не даєш!”. І дивиться Господь на все це і каже: “Твердошиї ви люди і необрізані серцем! Тепер не будете мати нічого!” І допустив мороз на нашу землю, і вся ваша капусточка померзла, і горіхи, і черешні. І це лише з одної причини. Почув я таку думку між місцевими людьми: “Господи, та Матінка Божа прийшла нам помагати, а в нас тепер усе померзло. Як Вона нам помагає?”. А я тепер сам відповім на це запитання. Справді, Матінка Божа прийшла нам помагати. Прийшла Пресвята Родина в Джублик помагати. Помагає вже чотири з половиною роки, а ми, перепрошую за слово, барани, до Неї не йдемо. Де ми більше сидимо? Біля нашої Матінки Божої, яка нам помагає, чи біля свого корита? Чи багато слів подяки ми склали Пресвятій Родині за ці дні – чотири з половиною роки, відколи Марія є з нами. Чи дуже ми змінилися? Чи справді ми більше любимо Пресвяту Богородицю, ніж свій город, якщо такі слова могли вирватися з наших уст? От що нам дорожче в цьому світі: земні речі, за які Господь каже: “Сьогодні заберуть твою душу, кому їх залишиш?”, чи те, що сюди приходить Пресвята Родина нам помагати, а ми далі у своєму гною, як черв’яки, сидимо! Звичайно, що працювати треба, треба трудитися. Але треба пам’ятати також, що не найважливішими є гроші в цьому житті, бо ми думаємо, що коли будемо мати гроші, то будемо мати все. Щось трохи зробимо, щось продамо і будемо мати все. А якщо не зробиться? А якщо нас не буде, коли зробиться? І що тоді? Ми так працюємо в цьому світі, ніби мали б жити вічно. І ніколи у Бога не  просимо помочі і не подякуємо за дари. Однак тільки якщо якась біда, то Бог винуватий. Забудьте про це. Якби я був на місці Бога (кажуть, що я трохи жорстокий), я би взяв за ті чотири роки, що тут є Пресвята Родина, розп'яття кровоточить – половина хрестів Хресної Дороги Львів –Джублик, і люди далі скупі, ніхто не звертається до Бога, а далі живуть у своєму багні, у своєму болоті; і якби я був на місці Бога, я напевно би послав трохи більше кар. І не тому, щоби покарати, а тому, що не відповідаємо на Божу Любов бодай тим, що коли просто сидимо в хаті, щоби піднятися і піти помолитися, подякувати і прийняти Тіло і Кров Христову до свого серця.

Так що Бог нас не карає, Бог є милосердний, Він є добрий. І наші гріхи, і наша гордість, і наша жадібність, що “от, три урожаї зберемо, і що ж з ними будемо робити?”, ото наша жадібність привела той мороз. Бо не було наміру дякувати Богові, а були переживання, що з тим робити – так як той багач із притчі.

Тому, дорогі брати і сестри у Христі, перестаньмо нарікати на Бога. Перестаньмо думати, що ми тут будемо жити вічно на цій землі, і почнімо хоча б трохи, хоч час від часу, хоч раз на рік казати Пресвятій Родині “Дякую, Ісусе, Маріє, Йосифе, що ви прийшли на нашу землю і допомагаєте пам’ятати, що ми на цій землі тимчасові, а чекає нас вічність, яку ще треба собі заслужити. Амінь.