Відійти на якийсь час від життя, щоб побачити краще його суєту і наповнитись духом життя, це буде можливо тільки тоді, коли будеш мати відповідне середовище. Одним із них є монастир. Монахи шукали віддалені і самітні місця, щоб побути у тишині та в єдності із Творцем. Монашество – це приклад християнської відданості у пошуках глибини духовного єднання із Богом. Багато себе освятило, повертаючи втрачений діалог між світінням і Творцем.
      Такий стиль життя викликав природне зацікавлення і в простих людей. При монастирі почали також виділяти місце для прочан. Монахи, хоч і віддалились від світу, але раді людям, що приходять до них. Люблять, щоб скарби духовного життя помножувались.
      Деякі духовні скарби є закладені у самих монастирських традиціях. Їх є багато. Частину з них записано в устави монастирів, інші передаються з уст в уста. Чому саме так? Точно не знати… мабуть тому, що все змінюється у цьому світі, щось приходить нове, щось передається іншим, щось забувається. Все залежить від нас, тобто тих, котрі дають життя і смерть традиціям. Звичаї – це німа мова, що зв’язує минуле і теперішнє, що вводить нас у майбутнє.

     Із одну із таких традицій можна було пережити на собі в одному монастирі, що знаходиться на горі «Монтсерат», у Каталонії. На перший погляд все просто. Тебе поселяють у келію і кажуть: «о, тебе тут чекали!» Ти дивуєшся і усміхаєшся у відповідь. Приємно чути такі слова. Коли приходить час від’їзду, то розумієш краще слова монаха і стаєш сам учасником цієї усної традиції монастирської гостинності.     

     Справа в тому, що саме у келії передається естафета гостинності між самими прочанами. Гість, пробувши якийсь час, повертаючись до свого життя, але не відразу покидає монастир. Він, перед тим, як вийти із келії, готує місце для наступного прочанина – сам перестеляє ліжко.
Отож, застеляєш ліжко, прибираєш у кімнаті і благословляєш молитвою іншого прочанина, що може бути десь у дорозі.
      Ти знаєш, що за якийсь час хтось зайде у келію, переймаючи естафету молитви, тиші і духовних роздумів. І хоч, ви між собою не зустрінетеся, але між вами відбудеться діалог братерської любові: це буде видно по естафеті гостинності. Традиція продовжиться.
Ось, так продовжується братерська любов.
      Коли ж у тебе виникне думка, щоб повернутися назад до місця спокою і духовної віднови, ти мимоволі пригадаєш: "Тебе вже там чекають. Там тобі вже хтось приготував місце”.

     Подібна естафета братерської любові є і поза монастирем. Нам також хтось творить добрі діла. Ми.... а ми їх також продовжуємо?

о.Віталій