Книга ІІІ    Практичне заохочення до духовного життя

Слуга. Прорікаєш наді мною, Господи, суди Твої, страхом і дрижанням б`єш по всіх кістках моїх – моя душа набралася великого страху.

Стою, мов громом прибитий, і гадаю, що навіть небо не є чисте у Твоїх очах.

Коли і в ангелів знайшов Ти неправоту й не пощадив їх, то що буде зі мною?

Зірки поспадали з неба, а я, порошина, на що маю сподіватися?

На саме дно попадали ті, діла яких, здавалося, були гідні похвали: і я бачив, як вони, що їли ангельський хліб, зі смаком поїдають лушпину безрогих.

Так нема тоді ніякої святості, якщо Ти, Господи, візьмеш назад свою руку.

Ніяка мудрість не придасться мені, якщо Ти перестанеш керувати мною.

Не допоможе ніяка сила, якщо Ти перестанеш підтримувати її.

Ніяка чистота не буде безпечна, якщо Ти не стережеш її.

Не зарадить ніяка власна сторожа, якщо немає Твого святого пильнування.

Бо, покинені, ми опускаємося й гинемо, а коли Ти до нас навідаєшся, тоді піднімаємося вгору і живемо.

Бо ж то ми хиткі, але Ти кріпиш нас; ми холодні, а Ти нас зігріваєш.

О, як покірливо, як маловажно я маю думати про себе й за ніщо мати те, що часом маю доброго!

О, як глибоко треба мені упокоритися перед Твоїми, Господи, невідомими судами, коли розумію, що я є ніщо інше, як тільки ніщо.

О, невимірний тягарю, о море неосяжне, коли ні сліду по собі не знаходжу, окрім порожнечі!

Де ж тут якийсь куток для моєї хвальби, де сподівання на мою набуту чесноту?

Вся нікчемна хвальба потонула у глибині Твоїх судів наді мною.

Що значить тілесний чоловік у Твоєму оці?

Чи буде хвалитися глина перед гончарем? (Іс. 45,9).

Як може пустою хвальбою величати себе той, у кого серце дійсно підлегле Богові?

І цілий світ не підніме вгору того, кого правда собі упокорила; і не дасться порушити похвалами цілого світу той, хто всю свою надію поклав на Бога.

Бо ж і ті навіть, що хвалять, є порохом: як слова їх прошумлять, так і вони минуться.