Книга ІІ Практичне
заохочення до духовного життя
Розділ п'ятий:
Роздумування над собою
Ми не можемо занадто довіряти собі, бо часто бракує нам ласки Божої та
розуму.
Є у нас крихітка світла, та й ту тратимо через недбайливість.
Нераз навіть не зауважуємо того, як дуже наше серце засліплене.
Нерідко чинимо зло і, що ще гірше, виправдовуємо це.
Деколи непокоїть нас пристрасть, а ми гадаємо, що це ревність.
Інших людей ми осуджуємо за дрібниці, а в себе важчі прогріхи пропускаємо.
Ми досить швидко відчуваємо і розважуємо те, що терпимо від інших людей,
а не добачаємо того, скільки люди натерпілися від нас.
Той, хто добре і по справедливості розглянув би свої вчинки, певно, не
судив би тяжко когось іншого.
Людина, яка живе духовним життям, перш за все дбає про свою власну душу;
а хто пильно вважає на себе самого, той радо мовчить про інших.
Ти ніколи не станеш духовним і побожним, доки займатимешся чужими справами
і не будеш добре пильнувати себе.
Коли всіма силами вважаєш на себе і Бога, тоді те, що бачиш на світі, мало
чим занепокоїть тебе.
Де ти буваєш, коли немає тебе вдома? І що ти досягнув тим, що переміг думками
ввесь світ, а себе занедбав?
Коли хочеш мати мир і правдиву єдність у серці, то мусиш все стороннє залишити,
а тільки себе самого мати перед очима.
Тоді багато осягнеш, коли будеш остерігатися всілякої журби за світ.
Багато втратиш, якщо будеш високо цінити якусь дочасну річ.
Нехай ніщо не буде для тебе ані великим, ані високим, ані гарним, ані приємним,
окрім єдиного Бога, або того, що є від Нього.
Вважай марною всіляку втіху, яку принесе тобі будь-яке створіння.
Душа, яка любить Бога, погорджує всім тим, що нижче від Нього.
Один тільки Бог вічний і безмежний, що все наповняє, є втіхою для душі
і правдивою радістю серця.
(Далі
буде)
| 
