Я також досвідчую біль удару другого падіння. Я усвідомлюю, що саме я є тією страшною реальністю, від якої моя мама хоче будь-якою ціною звільнитися, звільнитися ціною моєї смерті, смерті своєї дитини.

Але чи вона зможе колись забути про це? Ні. Навіть час їй не допоможе, хоч говорять, що час лікує рани. Вона уже зараз, знову і знову, сама собі доказує, що я ще не є дитиною, що я ще не людина. То ким я є? Ким була вона, коли носила її під серцем її мама, моя бабуся? Ким є ті всі, котрі беруть початок дороги свого життя під серцем матері? Ким же вони є?

Як глибоко ти помиляєшся, мама! А я так жалію, що не можеш мене почути, що не знаєш, що я здогадуюся про твої наміри. Плануючи моє знищення, чи могла б ти споглянути в мої очі?

Тільки Ти мене знаєш, Боже, тільки Ти мене кохаєш, бо найрідніші мені люди мають каміння серця.

Ісусе, через біль падіння прошу Тебе за усіх багатодітних батьків, усіх тих, хто з любов'ю прийняв Твій дар – дітей і дозволив їм жити.

Що крок – то краплі крові, дикий біль…

Без сил, Ісусе падаєш Ти вдруге.

Я ж хоч нікуди і не йду звідсіль –

Чекаю в лоні матері наруги.

            Моя  Голгофа, матінко, - це ти,

            А наміри твої – моє падіння.

            Тобі й самій ніколи не втекти,

            Твоя Голгофа – докори сумління.

А знаєш, мамо, може, саме я

Колись би мав зігріти твою старість.

Я – гордість ненароджена твоя,

Приречена на смерть надія й радість.